Дивовижа. У глибоких двохтисячних виходив такий журнал "Експрес Cool" - щось на кшталт меломанського/неформальського додатку до Експресу. Така львівська містечкова версія вісника контркультури - звичайно, понаївніша од більш статусних тоді серед тієї ж нонконформістської молоді "Cool" (просто, не "Експрес-"), "Круто", "X3M", "Moloko" (які були звичайно ж, російськомовні - отак завжди працювало московське лоббі: все, що модніше і якісніше, повинно було перебувати в парадигмі "русскаго міра" - пропагандисти з Залісся, маючи більше грошей, не стидалися вкладати по максимуму в культуру, але свою, "потрібну", що дало, на жаль, свої плоди), але зате до якоїсь міри рідніша і тим цікавіша. Там відображався, наприклад, частково і знаменитий львівський неформальний рух 2000х, сформований тусовкою "Ляльки" - культового рок-клуба на той час і т.д. Це були процеси суто локальні, але важливі, бо у вимірі музики вони являли собою вже всеукраїнський феномен. І про те все, що нуртувало тут на місцях не писали ніде. Хіба, власне, у "Експрес Cool". Який тому із непретензійного журнала й став певним дзеркалом рок-історії. Ну і ось, у номері 6 (2268) того "Експреса", у самій, що називається, низовій рубриці типу "листів у редакцію" (в "Експресі" вона називалася "Наболіле") зафіксувалась ціла драма з реального життя львівської молодіжної рок-тусовки - дві дєвочки, явно неформалки, розповідають про любовний п'ятикутник (!), в який вони влипли. Мовляв, був у їхній школі "такий собі Остапцьо", у якого вони обоє синхронно втюрились, але домовились не зустрічатись, щоб не пересваритись (до того ж, Остапцьо їм і так не підходив через вік). Дєвочок звали Гопля і Піпля (!). Далі закінчилось тим, що Піпля все одно "ходила по школі і мліла від нього", а їх третя подруга - "Мотя" - згодом виявилась також закоханою у того самого хлопця. І ось вони всі, втайні одна від одної, починають-таки підпільно з ним зустрічатись, врешті приходять на концерт під "Ляльку", і бачать там цього Остапа, який цілується з "Вишневою" (як названо її в тім листі) - ще якоюсь четвертою дівчинкою, напевно з їхньої же тусовки. Імена всіх героїв-героїнь колоритні, і добре запам'ятовуються. І водночас - ніде більше не повторюються, бо окрім як книги Винничука, навіть увесь гугл їх не знає. Сам номер журналу вийшов у лютому 2005 року. В Винничука же навіть найраніша згадка про "Гоплю і Піплю" у творчості - аж 2008 рік (тоді вийшла перша книжечка в видавництві "Піраміда", ще без "Чеберяйчиків", яка називалась просто "Гопля і Піпля"). От і питається: чи це 53-річний Юрій Павлович по-тихому читав "Експрес-Кул", і поцупив звідти антропонімію для своїх оповідань у двох малоліток? :D Чи то, навпаки, метр уже мав ідею майбутньої казочки в чорновиках (чи в голові), а дівчата з "ляльківського" осередку мали змогу з ним якось поспілкуватися, і він їм цю ідею вибовтав (і відповідно, звідси вони взяли свої дивні ніки)? Врешті, третя версія - конспірологічна: а що, якщо цю сумасбродну байку про одного хлопаку на чотирьох дівчат писав під виглядом "листів у редакцію" сам Винничук? :DD (адже очевидно, що так, як він, ніхто не напише, і заради ефектності журналісти могли йти на хитрість). Не знаю, чи та загадка нам колись розв'яжеться - але факт зостається фактом: життя казці дали два рандомні дівочі нікнейми із Експрес Кулу. Ну або навпаки. Бо вряд чи такі збіги бувають. Згаданої книги я, звичайно ж, не читав (підозрюю, що крихтою застарий), але зважаючи на потішність історії і її дивовижний поворот, можливо й вартує, щоби ознайомитись, колись прикупити. Окремої розмови, напевне, вартувала б семантика і ономастика цих імен - але це вже зовсім інше дослідження.

Кумедна і водночас повчальна казка про двох кумедних істот української міфології - чеберяйчиків, які були трохи схожими на зайців, але менші за розміром, і жили в полях і лісах. Чеберяйчики Піпля і Гопля були гарними друзями. Разом із іншими міфічними істотами (гаївками, козариками і дрібнолюдками) вони мешкали в лісі. Одного дня Гопля й Піпля вирішили збудувати собі новий будинок, адже їм набридло жити в норах і дуплах. Гопля запропонував зробити будинок із очерету, перекладеного глиною, що згодом засихає, аби хатку не зніс вітер. Але Піпля відповів, що то буде багато мороки, і запропонував зробити хатку з мильної бульбашки. Гопля не погодився із ним, і два чеберяйчика розійшлися із намірами будувати кожен свою хатку. Але коли обидві хатки були готовими, не кожен був задоволений результатом. Дуже гарна історія, а ілюстрації до неї - взагалі, неймовірні: чеберяйчики дуже гарненькі й кумедні, немов м'які іграшки. І сама історія чудова, адже вчить бути далекоглядним і відповідальним за свої дії.