Без краплі сентиментальності письменниця веде читача крізь пам’ятні образки свого дитинства. Слово за словом, і її спогади перетворюються на подорож, обернену до плетива людських доль. Побутові замальовки стають драмою про банальність, приреченість і надію.

Письменниця пише так, що її враження апелюють до емоційного досвіду кожної людини. Її стиль письма такою ж мірою унікальний і модерний, наскільки легкий, невимушений, прозорий.

Авторка подає галерею жіночих і чоловічих портретів, неоднакових за віком, соціальним і родинним статусом, хоча здебільшого це звичайні «прості» люди. Простір існування жінок і дівчат, описаний письменницею, особливо похмурий. Та й сама вона говорила про себе: «Найбільший біль і нещастя мого життя — це те, що я — жінка».

Письмо Сяо Хон ставить запитання про сенси і цінності, причому робить це у не завжди комфортний спосіб, оскільки підсвічує те, що може бути незручним і некрасивим. Але Сяо Хон таки залишає надію. Вона повідомляє читачеві: хоча життя гірке, воно того варте.