Це прекрасна книга, я рекомендую прочитати її всім, тим паче, що вона дуже коротка, вам вистачить одного вечора чи декілька повітряних тривог, щоб її прочитати. Але не дивлячись на такий маленький об'єм, книга дуже змістовна, тому читати її потрібно уважно, тоді ви знайдете дуже багато сенсів. Останній монолог головної героїні - Оксани, просто неймовірний. Особисто для мене одним з найцікавішого, що для себе підкреслила - як Леся Українка наголосила на лицемірстві та вкладанні в голові якихось протилежних думок. Коли Ганна та Оксана говорять про те, як Оксана зустрічалась зі Степаном та про нареченого Ганни, то в Ганни така позиція: Боже, як можна зустрічатись і цілуватись, мати прокляне, а в нас так не заведено, ми благочестиві божі одуванчики. А потім, коли приходить якийсь старий, то він має цілувати Оксану в губи, і ніякого когнітивного дисонансу, що якийсь чужий дід буде на очах в чоловіка цілувати молодицю, це не викликає. І, на мою думку, це підкреслює те, що особиста добропорядність і логічне милення москалів закінчується там, де починається плазування перед найменшим господарем і страх, що десь донесуть, десь наклевещуть і будуть проблеми (і це є досі актуально, так як і зараз, не дай боже, комусь не тому перейти дорогу). І в нас не сімнадцяте століття, і я не хочу нікого образити, але для мене не припустимо, щоб при моєму чоловікові мене хтось в губи цілував.