Немає слів, щоб висловити жахливість перекладу, а також кількість орфографічних помилок у даному виданні.

Як можна було так зробити? Перекласти? Читати просто неможливо! Це якийсь жах.

Це бомбезна книжка. Карін Боє – важлива письменниця, про яку ми знаємо надто мало. «Каллокаїн» - книжка, котру ставлять в один ряд із «1984», «Чудовий світ новий», «Ми» тощо. Але ми її не знаємо. Тому вважаю дуже важливою спробу це виправити. Я рада, що купила цю книжку. Я безмежно вдячна видавництву Жупанського за неї, Олегові Королю – за переклад. Раджу всім, хто готовий зараз читати антиутопії, ознайомитися з цією книжкою. Отже, про що твір? Написаний він у 1940 році, атмосферу, в якій писала авторка, можете собі уявити. Це антиутопія, про яку нам розповідають від першої особи. Наратор – вчений-хімік Лео Калль. На перших сторінках він стоїть на порозі важливого наукового відкриття: він придумав «сироватку правди». Причому не таку, якою її зазвичай зображують, коли людина під її дією лише на питання відповідає. Якщо вколоти людині каллокаїн та трохи зачекати, вона сама почне розповідати, що в неї на душі. Тобто ми можемо не знати, чи вона вчинила щось погане, – сама розповість. Також Лео знайомить нас зі світом, в якому живе. Це тоталітаризм у крайньому прояві. Ми не знаємо навіть, як називається країна, в якій живе Лео, тому що офіційно використовується назва Всесвітня держава, а згадувати географічні назви заборонено – а раптом шпіон почує? В принципі десь є якісь інші держави, але ми не знаємо які, бо залізна завіса дуже щільна. Наприкінці книжки ми дізнаємося, що є ще так звана Світова держава, і вона насправді така сама. Всесвітня держава розділена на міста (чи існують села, нам не повідомляють), які жорстко спеціалізовані, вільного пересування та навіть вільного листування між ними не існує. Назви вони мають дуже прості: Місто Хіміків, Місто Взуттєвиків тощо. Наш Лео живе в Місті Хіміків №4. Має дружину та трьох дітей. Старшому вже вісім, тому він не живе з батьками, а лише двічі на тиждень приходить до них у гості. Виховується та навчається в підлітковому таборі. Молодші дочки ходять до дитсадочка, бо ж обидвоє батьків працюють. Ще Лео має хатню робітницю – точніше, щотижня робітниця, яка обслуговує його житло, змінюється, обов’язково залишаючи «кому треба» розлогий відгук про родину, в якій працювала. Суспільство Всесвітньої держави вкрай мілітаризоване: після роботи громадяни («соратники», як вони називають одне одного) ідуть на військову або поліцейську службу; колючий дріт, уніформи (навіть спеціальна уніформа для дозвілля), поліцейські спостережні пристрої всюди, включно зі спальнею. Один із героїв так характеризує почуті пісні: «Дуже дивна музика, не розумію, як під неї марширувати». Діти в дитсадочках грають у війну та знищення ворогів. Люди живуть вкрай бідно, і стан погіршується, однак нарікати на це не можна. Адже людина – ніщо, Держава – все. Почесним є страждати в ім’я Держави, а якщо пощастить заради неї вмерти, так це взагалі круто й тобі всі заздрітимуть. Одна з почесних робіт – у Службі добровільної пожертви, її співробітники працюють піддослідними для різних експериментів (звісно, вони не обирають яких). Безперечно, як завжди в тоталітарних суспільствах, тут працюють і взаємовиключні параграфи. Так, за Державу начебто треба страждати – але при цьому не можна, власне, страждати. Адже сам факт офірування чогось Державі має викликати лише радість і піднесення. Якщо ти страждаєш, віддаючи щось, ти практично злочинець. Робота в Службі добровільної пожертви почесна, але всі розуміють, що тамтешнім співробітникам рідко вдається одружитися, бо кому вони такі хворі треба, а якщо їх звільнять (чи вони самі звільняться), перспектив не матимуть, бо знов-таки, кому вони тепер треба. На почуття на кшталт любові чи дружби де-факто накладено заборону, адже вони індивідуалізують життя людини та можуть вступити в протиріччя з інтересами Держави. Так, у книзі кількадесят молодих дівчат переводять до іншого міста, що означає, що рідні та знайомі більше ніколи їх не побачать і не отримають від них звістки. Лео помічає, що одна з матерів щиро засмучена, але їй доводиться це приховувати. Адже відбувається те, що на користь Держави, і сумувати з цього приводу не можна. І от уявіть собі: в такому суспільстві з’являється каллокаїн. Тепер людині не можна буде мати нічого свого, таємного; всі її думки витягнуть назовні. «Але ж тепер можна буде посадити кожного! Що ж, дві третини населення на каторгу відправити?» - хвилюються деякі персонажі. «А що такого?» - не розуміє очільник поліції. Як ви вже, мабуть, зрозуміли, нам показують становлення у Всесвітній державі концепту думкозлочину. А заодно демонструють, яке воно – життя, в якому сам факт наявности в тебе внутрішнього світу, почуттів, рефлексій треба приховувати. В Лео наче є любов, але він проживає її настільки хворобливо, що читач в моїй особі не бачить жодного гарного виходу для цього почуття. Бо ж яка може бути любов без взаємодії, без щирости, без довіри? Перед нами проходять і інші персонажі, які намагаються будувати стосунки в цій химерній парадигмі, але в них, звісно, нічого не виходить. А тут ще каллокаїн. Лео під час твору проходить два взаємовиключні процеси: знелюднення та олюднення. Тоталітарна система, в якій він живе та яку підтримує всім серцем, знелюднює його, натяки на те, що десь існує зовсім інше життя, - намагаються олюднити. Але сили ці нерівноцінні, бо ж у тоталітарної системи більше важелів впливу, тому зрозуміло, що переважає. Втім, логічного кінця доля Лео не добігає, але винятково через зовнішні причини. Які теж мають значення - кожна дрібниця тут має значення та змушує замислитись.