Книжка про біль, страждання, силу людського терпіння і жахливість людської жорстокості. Але все це сприймається через дуже буденні речі, страшні своїм цинізмом, але звичні і дуже побутові для тих, хто це пережив. Як ділився хліб, як люди обмінювалися маленькими шматочками в надії, що кусень сусіда виявиться хоч на крихту більшим. Усе це перетворювалося на ритуали. І таких ритуалів багато. Тільки усталивши все це, можна було це пережити і не думати щоразу, як це жахливо, звикнути. Але як це написано! Писати про дуже неприємні речі, речі непривабливі, здрібнілі, огидні, соромливі так, щоб пробирало, щоб відчувалася сила кожного слова - це треба неабияку майстерність. Мені сподобався не стільки сюжет у розвитку, доля самого Лео, скільки оцей геніальний стиль, від якого мурахи, хоч це далеко не поезія. Доки читаєш, дуже важко, бо все настільки чітко і правдиво, що здається ти теж десь там, серед голоду, холоду і приниження борешся за кожен день свого існування. До всіх цих і так непідйомних проблем додається ще й питання інакшості. "Не таким" людям важко і в звичайному цивілізованому суспільстві, тож можете уявити, яким пеклом видається життя в жахливих умовах робітничого табору. Але невтримна жага до життя, яка долає всі ці нелюдські випробування, вражає. Сильна книжка, жахливо прекрасна, важка, гірка і неймовірно правдива.

«Гойдалка дихання» – роман, лауреатки Нобелівської премії, Герти Мюллер «тої, хто своєю зосередженістю в поезії й щирістю в прозі, малює пейзаж знедолених». Історія про нелегке життя Оскара Пастіора, так званого Леопольда Ауберга, який приклав руку та став поштовхом до написання даного роману. Історія про румунів, яких відправляють у робочі табори, що розташовані на території Донбасу. Історія, де самого себе було на один тягар забагато, бо тобою керує завуальований «янгол голоду», а «лопата-серце» навіює страждання та змушує підкорятися їй. Біографічні моменти, які зображені у книзі, посилюють пережиття та внутрішню душевною втрату героїв. Книга пронизана приватними рефлексіями й особистими переживаннями надзвичайно травматичних подій у житті людини. Фраза бабусі «ТИ ПОВЕРНЕШСЯ!», метафорично перетворюється на носовик, що перегукується з долею: загубиш – пропадеш. Тому Лео намагається протистояти спокусі й щиро вірити, що саме це і є його доля. Хоча дуже сумнівно говорити про віру, коли за тобою чатує несамовитий «янгол смерті» та пропонує на вечерю лише короткотривалий сон. Особисто для мене, цікавим моментом роману стає повернення протагоніста додому, де спостерігаємо за його псевдо адаптуванням у рідних стінах, де окрім свідомості Лео, таки нічого не змінилося. Минулі п’ять років поглинули його з ніг до голови та лише посилили «тугу за худими зимами». Дихання знову поверталося до звичного ритму, але хіба перебування вдома можна було назвати «звичним», коли спогад про голод і надалі «відгризав половину від кожного іншого відчуття»? «Гойдалка дихання» – це не той роман, який з легкістю проковтнеш та миттєво освоїш. Він радше змушує помовчати та співпереживати разом з героєм холод, сльози та навколишню порожнечу: «Я так глибоко і так надовго запакував себе у мовчання, що ніколи не зможу розпакувати себе у слова.» Моментами книга перегукувалася мені з романом Е. М. Ремарка «На західному фронті без змін», де молодий хлопець Пауль, як і Лео, переживає складне адаптування до повсякдення, до «нормального» мирного життя, яке наче було вирване з книги його власної історії, де для нього, на жаль, не залишилося місця. Обидва герої, потрапивши у невідоме становище, яке поступово нівелювало всі індивідуальні відмінності доленосних людей, проходять через душевні та психологічні травми, які дають чітко зрозуміти, що основні слова не «я тут був» чи «я тут є», а «я залишився там назавжди» серед голоду та злиднів, які навряд чи колись покинуть моє життя. Попри всі страждання, біль та голод, Герті Мюллер вдається, запакувавши всі розповіді Оскара Пастіора разом зі свої поетичним почерком, показати читачу смертельну гойдалку, що призводить до втрати ідентичності, відчуженості та страху перед пошуком нового сенсу життя.

Так склалося, що після роману ,,Якоб вирішує любити" Каталіна Доріана Флореску (видавництво ,,Книги-21") я прочитала інший роман, який разом з першим склав таку собі дилогію. Це -- ,,Гойдалка дихання" (видавництво ,,Фоліо", переклад Наталки Сняданко), теж німецькомовного письменника-емігранта румунського походження, володарки Нобелівської премії з літератури 2009-го року, Герти Мюллер. Так стверджую, оскільки часові рамки фіналу ,,Якоб..." наближаються до початку опису подій у ,,Гойдалці...", а саме далекого 1945-го року... Але, перш за все, хочу розповісти і про саму авторку. Батько Герти працював у службі СС, а мати, румунська німкеня (як німці прижилися у Румунії, можна дізнатися із ,,Якова..."), як і головний герой роману, була вивезена на примусові роботи у радянський трудовий табір на території України, власне, на Донбас. Доросла Герта зазнавала численних поневірянь і через свій скомпроментований родовід, і через відмову співпрацювати із румунським аналогом КДБ -- секурітате. За іронією долі, саме найкраща подруга жінки ,,настукає" на неї, бо була задіяна до служби секурітате. А за ще більшою іронією долі, прототип головного персонажа, Леопольда Ауберга, яким був друг Герти -- Оскар Пастіор, -- теж працював на секурітате... Письменниця, не знаючи цього, аж 9 разів згадувала його ім'я та прізвище у своїй нобелівській промові, наголошуючи, що Оскара Пастіора можна вважати повноправним співавтором ,,Гойдалки дихання"... ,,Гойдалка дихання" -- роман, який написаний простими, короткими реченнями, читаючи який складається враження документальності оповіді. У ньому багато символізму, прихованих відчуттів, замаскованих відтінків, тонів та напівтонів. Вражає майстерність авторки влучними метафорами передавати те, про що роками доводилося мовчати, а саме про потворність та викривлення життя як такого у радянських трудових таборах.