Ще одна книжка улюбленої авторки. Життя однієї людини, яке ми прокручуємо разом із внутрішнім зором героя, наче кіно, після його смерті, коли у не завішаному синами дзеркалі віддзеркалюється домовина. Пам'ять та докори сумління за гріх, скоєний (навіть ненавмисно) у минулому. Згадка про скоєне не дає спокою душі навіть після смерті: "Не знати тільки, чому з людини так повільно, так неперервно витікає сила життя, і чому з людського тіла остаточно не витікає пам’ять..." "Арена боротьби між Добром і Злом — наші серця". Герой «…за свої вісімдесят років відбув усі покарання, бо мав особливу судимість: засуджений на життя – не на смерть засуджений». Можливо, якби не це, життя героя склалося б інакше. А так - "жив, як жив", люди ненавиділи й обходили десятою дорогою, жінки наче любили, але не серцем. Діти наче є, але троє - як ті круки, що після смерті щупаками шукають татові заощадження по всій господарці. Лише донька любить тата, хоч він і не був до неї аж такий ласкавий в дитинстві. Але життя змушує її стати заробітчанкою. "Люди рахують гроші – і не рахують свої дні..." Що є важливим у житті? Таки повертаємося до родини, дітей, батьків, совісті, духовності... І знову - тема репресивного радянського режиму, встановленого в Західній Україні по війні, що поламав долю не одному поколінню українців. Як же я тих, перших, ненавиджу. "...в ім’я вселенського Добра творилося страхітливе Зло". Як завжди після книжок Матіос залишається присмак: приємний - від її мови, подекуди гіркий - від думок, які збуджує сюжет.

Марія Матіос одна з улюблених моїх українських авторів. Напевне тому, що описує реалії українського життя без прикрас і наближення до ідеального. В творі "Армагедон уже відбувся" читаючи я уявила чоловіка, який в силу життєвих обставин вбив невинних людей і спокутував свій вчинок все своє життя. Чи міг він вчинити по-іншому? Думаю, що ні. Кожна людина цінує своє життям і в силу певних обставин робить те, на що її примушують всупереч її волі. Не розумію я лише чому Іван ховав свої збережені кошти, спадок від батька від рідних. Це ніби фобія переглядати і знову ховати свої скарби. Жорсткою манерою спілкування, власним життям, стальним характером він виховав у синів такі ж риси. Їх не бентежить смерть рідного батька. Ця ситуація не викликає у них ні краплі смутку. Вони мені нагадують зграю вовків, яка з оскаженілими очима шукає свою здобич. Діти відтворюють поведінку власних батьків, вважаючи її ідеальною. Страшно було спостерігати за подіями в даній книзі. Я відразу переношу ситуацію в своє життя і хочеться щоб власні діти мали повагу до людей, батьків і рідних.