За останні пару місяців я прочитав дві книги Арєнєва, “Сапієнси” та “Порох з драконових кісток”. До цього я був знайомий з його творчістю лише з казки “Місто тисячі дверей”, де мене вразила буйна, інколи на межі хворобливої, але добра фантазія автора. “Порох з драконових кісток” формально є підлітковим фентезі, але я би сказав, що це в якомусь сенсі доросла книга. Головна героїня Марта живе у світі, схожому на наш, але з елементами магії, дивними явищами і драконами. Правда, від драконів залишилися лише кістки, але ці кістки непрості, вони мають силу, завдяки чому їх широко використовують в побуті, в тому числі щоб травити щурів, додавати в самогонку та приймати на кшталт наркотиків. Ці кістки не такі мертві, як хотілося б, вони – згусток зла, яке дракони рясно всотали в себе від людей. Це не абстрактне, а дуже конкретне, "прикладне" зло, тому знаходитись поряд з ними небезпечно. Марта знає (чи думає, що знає), як їх знешкодити, і разом з друзями займається “чорною археологією”, щоб роздобути грошей та вирватися з провінційного міста на навчання. Але не все так просто, особливо коли в містечку починають відбуватися події, які не піддаються ні контролю, ні розумінню. Окрім друзів, однокласників та вчителів, Марта має тата та мачуху. І її стосунки з ними будуються непросто, змінюючись з тим, як розгортаються події, залишаючи більше питань, ніж однозначностей. І знайдені кістки грають важливу роль у розвитку цих подій. Сеттінг чимось нагадує наші 80-90-ті роки, хоча містить сучасні технології та відлунює подіями, які почалися у 2014-му. Герої прописані дуже природньо, так що у них віриш. Трохи дозволю собі порівнянь: у “Місті тисячі дверей” герої досить карикатурні, як і має бути в казці. Герої “Сапієнсів” досить прямолінійні, є наші і є вороги, і майже про кожного ясно, у якому він таборі, а якщо і постає сумнів, то ненадовго. Герої “Пороху” глибші, вони граються з речами, які потім виявляються злом, вони мають різне бачення тих самих речей, а чогось очевидного не помічають взагалі, їх стосунки не такі прості та однозначні і вимагають від них переосмислення, яке не завжди легко зробити. Всі хворі злом, і мають серед цього якось шукати добра. Одним словом, вони ніби живуть, а не просто беруть участь у пригоді. Фінал книги відкритий, і хочеться таки дізнатися, що було далі і чи все гаразд буде з Мартою і її друзями. З мінусів, як на мою думку, занадто прямолінійні відсилки до відомих сюжетів, таких як Лускунчик (“пацючі війни”, “генерал Нусскнакер”) та інші. Можливо, автор спеціально зробив їх настільки явними, але, як на мене, ці згадки випирають аж занадто і псують реалістичність атмосфери. Хоча, знаючи невгамовну фантазію автора, не здивуюся, якщо вони виявляться важливими деталями, що зв'яжуть до купи подальшу розповідь. Книга сподобалася, і наступні частини теж хочу прочитати.