Я довго думав, з чого почати рецензію, і надумав наступне, що перше слово рецензії буде «Інтимно», так саме це слово весь час асоціювалося в мене з книжкою, під час її прочитання. Це вже 5 чи 6 книжка даного автора, і забігаю наперед, вона мені сподобалася. Звичайно є певні нюанси, але в цілому прочитання її створювало наступне слово рецензії «Умиротворення», слово пасує, як для мого стану, так і для книжки, в котрій автор згадує своє дитинство, своїх батьків, аналізує його і відпускає, видихає з полегшенням, з умиротворенням. Як завжди у Жадана, в книжці багато Донбасу, опису місцевості, опису звичайних людей, хоча на думку автора, ця їхня звичайність, робить їх незвичайними, але менше з тим. Останнє слово рецензії це «Любов», це слово рідко згадується в тексті, але вся книга нею просякнута, її відчуваєш душею, відчуваєш в описах і спогадах, вона скрізь, на вулицях східних міст і вокзалів, у вагонах потягів і електричок, на автовокзалах і готелях, її не видно, але на смак вона, як стиглі абрикоси Донбасу. Ви запитаєте:- Де ж Анархія? Я чесно не знаю, і мені це подобається.

В описі книги вказується, що вона задумана як цикл подорожніх нарисів, присвячених місцям бойової слави Нестора Махна, а також роздумам про свободу. Однак після її прочитання, мало що можна дізнатись про постать Махна, так як йому і всьому, що з ним пов’язано, в ній присвячено тільки кілька сторінок (до речі, саме слово «Махно» зустрічається в тексті тільки 8 разів). Чи не єдине, що стає зрозумілим, так це те, що у автора слабкість до алкоголю, гашишу, проституток та буддистів. Про все це він пише, роблячи перериви між спогадами про власне дитинство, яке проходило у 80-х роках ХХ ст., яким він піддається подорожуючи східною Україною зі своїм другом. Також у книзі описуються спогади і про його більш доросле життя, яке проходило у Харкові. Відверто кажучи, читати про них не надто вже й цікаво, так як такі історії не дуже детально розроблені і за ними майже нічого суттєво не стоїть, і ні на які роздуми вони не наштовхують. Звісно, що деякі глави книги виявились достатньо вдалими. Це, наприклад, глава, в якій він закликає до того, щоб ми взагалі не цікавилися політикою. Такі заклики супроводжуються яскраво забарвленими нецензурними словами, які тут є досить доречними (чого не скажеш про інші частини книги). Що стосується роздумів про свободу, то вони містяться лише в нарисі «Луганський щоденник», який міститься тільки в книгах, що вийшли тиражем після 2014 року. В ньому розповідається про коротку подорож автора до Луганська та описуються думки окремих мешканців цього регіону в переддень революції Гідності. Однак сказати щось конкретно про настрої населення важко, так як подорож автора відбувалась у квітні-травні, а головні події в країні почали відбуватись тільки восени. Також важко визначитись із власною думкою автора щодо тих подій, так як у своїх висловлюваннях він поводить себе досить обережно. То кому ж, все-таки, буде цікаво читати цю книгу? В першу чергу, вона буде цікавою прихильникам автора, які можуть дізнатись із неї деякі подробиці його дитячих та юнацьких років. Також вона буде цікавою всім тим, хто цікавиться автобіографічною літературою чи просто любить читати роздумами когось про щось. Всі ті, хто на перше місце ставить динамічний (чи будь-який інший) сюжет, розвиток героїв та всі інші принади романів, можуть сміливо проходити повз неї. Якщо ж оцінювати цю книгу за п'ятибальною шкалою, то максимум, що я можу поставити їй, так це два з половиною бали. Не більше.