«Клопіт з Айхманом полягав саме в тому, що існувало так багато людей, подібних до нього, багато з яких не були ані збоченцями, ані садистами, що вони були і все ще є неймовірно й жахливо нормальними.» Адольфа Айхмана, нациста, який тривалий час переховувався під вигаданим іменем в Аргентині, спіймали ізраїльські спецслужби в передмісті Буенос-Айреса в травні 1960 року. Його таємно переправили до Ізраїлю та засудили до смертної кари. Ханна Арендт, будучи журналісткою, перебувала на судових засіданнях, слухала промови сторони обвинувачення та захисту, допити свідків, обвинуваченого. Книжка написана як розповідь з історичними фактами, цитатами з допитів, враженнями авторки від судового процесу та від його учасників. Арендт прагнула бути об’єктивною по відношенню до самого судового процесу, не зважаючи на біль через вчинені злочини. Адже «судили його вчинки, а не страждання євреїв, німецький народ, людство, чи навіть антисемітизм чи расизм». Перед читачем постає величезна кількість питань морального і правового характеру. Чи може вбивця виправдовувати свої дії виконанням обов’язків? Чому «опозиціонери» режиму могли бути більш жорстокими? Чи може жертва сприяти вчиненню злочину? Чи можна порушувати норми національного та міжнародного права задля притягнення винного до кримінальної відповідальності? Чи будуть об’єктивними судді-євреї у процесі над нацистом? Чи можливо безпрецедентне судити відповідно до прецедентів? Арендт пише відверто, подекуди з іронією. Між описами фактів викладає свої вражаючі думки та висновки. Айхмана вона, звісно, не виправдовує, лише просить оцінювати докази у його справі об’єктивно. Книжка читається легко, видно інтелект авторки, її володіння темою та бажання донести свої роздуми до читача. Арендт змушує задуматись і на тим, що якщо щось уже раз відбулося, то шанс на його повторення в рази більший, аніж був перед його виникненням.