Це нон-фікшн на перетині феміністичної есеїстики, політики і мистецтва. Вона говорить про тіло як про простір боротьби: як через нього проходять питання свободи, контролю, насильства і права бути собою. У тексті багато різних постатей — від психоаналітиків до активістів і мисткинь — через яких Ленґ намагається показати, як люди в різні часи проживали і відстоювали свою тілесність. Ленґ дуже добре підсвічує, як прагнення до свободи — жити, відчувати, проявлятися так, як тобі природно — часто стигматизується. Як суспільство намагається «нормувати» тіло: через правила, медицину, мораль, очікування. І як будь-яке відхилення від цієї норми може каратися або витіснятися. У цьому сенсі свобода тут — це не абстракція, а досвід, який буквально проживається тілом. Але для мене текст дуже сильно обертається навколо Вільгельма Райха. Через нього ніби проходять інші історії, і в якийсь момент це починає відчуватися як центральна лінія. Ще на початку, в есеї про Зонтаґ, Ленґ згадує Райха — і він мені настільки зацікавив, що я одразу замовила його біографію. Але далі він починає з’являтися знову і знову — його ідеї, його життя, його історія — і в якийсь момент я зловила себе на думці: здається, я вже і так про нього знаю більше, ніж планувала. І тепер думаю, навіщо я витрачалася 😅 І от тут у мене не склалося. Бо мені, навпаки, хотілося більше самої Ленґ. Коли вона вставляє маленькі шматочки про себе — вони дуже живі, дуже чесні, і за них хочеться триматися. І я весь час ловила себе на думці, що хочу більше саме цього — більше досвіду, більше рефлексії, більше «тіла» в цьому сенсі. У підсумку це той випадок, коли я бачу, наскільки це сильний і важливий текст — але емоційно ми з ним не до кінця зустрілися. І при цьому він все одно щось у мені посунув. І, мабуть, цього вже достатньо.