Роберт Льюїс Стівенсон, певно, мав на меті написати детективний роман за участі принца богемського Флорізеля. Але не можна сказати, що "Клуб Самогубцыв" являє собою довершену загадку або ж таємницю зі злочином, який розгадують головний герой та його напарник (хоча обидві ці постаті в повісті є). Утім, оскільки за його молодості детективний жанр ще розвивався, йому можна це пробачити. Флорізель та полковник Джеральдін, попри свої близькі й сповнені довіри відносини, навряд чи є рівноцінною парою "детектив-напарник". Я б сказала, що Флорізель здебільшого проходиться по різних витках філософії про життя та смерть, у той час як Джеральдін пнеться зі своєї шкіри, аби виконати накази принца - зауважу, що й ризикує в різних авантюрах переважно він. При цьому саме принцові дістається більшість лаврів при розкритті таємниці, хоча єдине, що він, по суті, робить впродовж усієї книги - це наражається на небезпеку через те, що йому надто нудно сидіти в своєму палаці. Навіть самої таємниці чи процедури вистеження злочинця достоту не розкривають: читачеві кожного разу показують тільки наслідки. Те, що вже сталося, а не яким чином такого результату досягнули. Попри це, видавництво "Знання" виконало дуже копітку роботу, коли ухвалило рішення створити книгу-білінгву. Одна річ - поезії, які легко вмістити по одній на кожній сторінці і так зайняти весь розворот, але ж зовсім інша - проза. Вже на перших сторінках видно, як сильно відрізняється обсяг оригінального та перекладного тексту, тож можна тільки розмірковувати, яких зусиль коштувало зберегти розвороти з однаковими репліками та абзацами, щоб вони не виїжджали за відведені їм межі на сторінці.