Терпко розцвітає терен. Чіпко тримається корінням землі. Уперто впирається вітрам. Морози йому - ніщо.

Багато бачив і витерпів він під копитами часу. Жодна сила не змогла винищити його.

Уміє захищати себе терен. Обережним треба бути з ним - колючий.

Мудрий він у своїй недоступності. Дивну силу має. Вабить очі й притягує думку.

Красивий терен, коли цвіте. Манять до себе його ягоди, що пахнуть небесами. Чомусь і тривожать вони, як густі хмари.

Бо крутий норов має. Не кожному спокій несе.

П'янить і ранить, лікує і бентежить. І дає надію, як ніжно-сумна пісня, в якій він є.

Таке й життя людей в оповіданнях і повісті цієї книжки. Весь час вони в роботі. У випробуваннях любов'ю, болем і сльозами. У тривогах за свої гріхи. І в молитвах до Бога.

Вони красиві й тоді, коли щось і незграбно роблять. Добрі й ніжні, хоч комусь від того й болить. Життєлюбність не покидає їх і за мить до смерті. Бо вірять, що й на Небесах є життя.

Отакі люди, з якими зрісся у своїй творчості Дмитро Кешеля. Мусимо їх любити. Бо не любити їх не можна. Гріх не любити їх.

А терен таки зацвів.