Володимир Лис "Стара холера" Моє знайомство з автором почалося із "Століття Якова". Потім були інші. Усі вони були слабші і, здавалося, щоразу гіршими. "І прибуде суддя" взагалі розчарувала. Після тієї книги я взяла перерву. І от за років два я захотіла чогось легкого. Неочікувано для себе, зустріла Лиса зі "Століття Якова"-глибокого, проникливого, такого, що аж сироти тілом. Правда не у всій книзі, але і так непогано. Якщо розглянути сюжет, то він має дві гілки. Як дерево. Одна стара, от-от всохне, а інша молода й соковита. Стара гілка представлена людьми волинського Полісся. Вони усі вже давненько топчуть ряст, мають за плечима багато втрат та здобутків, є про що і задати, і дітям розказати. І от ця сюжетна лінія виписана, як на мій смак, просто бездоганно. Тут кожне слово влучне, живе, емоційне. Немає до чого придертися. Образи колоритні, правдиві, неповторні. Навіть жіночі, які зажди здавалися мені у Лиса пласкими й невдалими, просто прекрасні А от молода гілка... Провал. Суцільний шаблон. Вся сучасність якась така нуднувата до оскоми. Здається відірваною від реальності і написаною виключно по заголовках жовтої преси. І, простіть мене, але АТО тут як "ай най буде". Не вірю. І, якщо бути відвертою до кінця, ця сучасна сюжетна лінія тут просто зайва. Вона завалює усю книгу.

"Стара холера" Володимира Лиса – це роман, який спочатку давався мені важко. Приблизно до середини тексту. Ну, а далі "вжух" – і дочитала. Лінія Лізи та Степана й перипетії з Максимом тримали увагу до останнього словечка. Часто виникали думки: "А що зробила б я?", "А як би я вчинила на місці героїні?", "Чи вистачило б у мене сміливості для цього?" Я раділа тому, що переді мною не стоїть такий вибір. Описи життя Єви з усіма її пригодами, діями, вчинками, переживаннями торкаються усіх струн душі. Доля цієї жінки є дуже непростою, але, думаю, що подібних історій у світі є чимало. Як кажуть: "Знала б, де впаду, то постелила б". Так і з учинками. Знали б люди, до чого призведуть їх слова, то чи вимовили б їх, знали б, якими будуть наслідки дій, то чи робили б їх. Від змалювання житла Євки стає тепло й затишно, а риси її характеру допомагають найточніше відтворити в уяві її образ. Розповіді про Адама та його товаришів-дідів є теплими, а часом і кумедними. Адам чи не єдиний персонаж, якого дійсно шкода. Тішить той факт, що доживати віку буде не сам. Колоритна Волинь протиставляється холодному Києву, прості щирі люди – мажорам, яким все дозволено, стара холера-любов – самотності. Володимир Лис яскраво змалював життя простих людей і підкреслив той факт, що кохати можуть абсолютно всі й у будь-якому віці, однак від пристрасного захоплення до ненависті – один малюсінький крок.

В романі дві сюжетні лінії - Єва і Адам; Ліза і Степан. Одні молоді і закохані. На шляху до щастя спочатку стоїть спокуса грошима, достатком, якого ніколи не бачила в своїй однокімнатній квартирі. А далі страх, небезпека... За них хвилюєшся. Інші "старі холери" - життя вже на завершенні. В Адама - важка доля сироти, Єва - перша дівка на селі, яка так і не обрала нареченого з великого числа залицяльників. До цієї пари відчуваєш співчуття і симпатію. Волинський діалект, який використав автор у їхній мові викликає посмішку. А ще веселить вічне "бурчання" Євки. А як необдуманим словом через заздрість можна змінити долю не одної людини. І все життя думати про це і шкодувати... Виховання дітей. "Люби як душу, а тряси як грушу". Наші помилки у вихованні дітей руйнують їм і, зрештою, нам життя. Книга захоплює з перших сторінок і не відпускає до останньої. Сюжет книги цікавий.Мені особисто не сподобалась кінцівка. Якось недосказано. Можливо, така задумка автора, щоб читач дофантазував на свій смак. Раджу прочитати і зробити свої висновки.