Говорити про пізні тексти Дяченків мені, їхній шанувальниці ще з часів першого видання "Ритуалу", мені важко. З одного боку, добре видно, що Марина і Сергій щосили намагаються повернутися після тривалої перерви на письменницький Олімп, на якому вони колись були безсумнівними лідерами у своєму жанрі. З іншого - шлях назад аж який важкий, і долають вони його непевно, майже наосліп. А щоб бодай трішки спростити собі завдання -видають збірки, в яких нові тексти поєднані зі старими, вже добре відомими й сприйнятими колись читачами "на ура". "Сонячне коло" - саме така збірка. В ній сусідують нові "Пори року" й "Сонячне коло" зі старою "імператорською дилогією", лячним оповіданням "Баскетбол" і "Останнім Дон Кіхотом" - однією з найкращих речей тих, колишніх, Дяченків. Саме "Дон Кіхот" - головна перлина цієї збірки. "Імператорська дилогія" належить до більше пізніх речей, і вона не справляє надмірного враження. "Баскетбол" - якісна "жахачка". А от щодо нових текстів... "Пори року" - повість із доволі цікавим задумом, але я не могла позбутися відчуття певної вторинності, бо від головної героїні Ірис мені вперто відгонило Івгою Лис, Павлою Німробець і іншими "дяченківськими дівчатами" періоду "золотої доби" подружжя. Ну й похмуро-загадкового антагоніста-протагоніста ми вже в Дяченків бачили неодноразово. Повість "Сонячне коло", яка дала назву збірці, каюся, взагалі пройшла повз мене. Бойовик - достеменно не той жанр, в якому вправні Дяченки. Загалом - непогана збірка. 6/10.