Відомий своїм неповторним стилем, Бредбері створює атмосферу, в якій Смерть не просто абстракція, а жива присутність, що стискає груди. Проте, в усій цій мракобісній картині, прагнення до життя і пам’ять про минуле, через прості і зворушливі деталі, виступають як останній прихисток від темряви. Роман, пронизаний емоційною глибиною, нагадує, що навіть у найглибшій тіні можна знайти світло, яке допомагає зберегти себе.

⠀" — Где болит? «Там, где никому не видно», — подумал я. Как-нибудь ночью лет через десять это все всплывет. " ⠀ " - Почему женщинам всегда приходится самим просить руки у мужчин? - Потому что мы трусы и всего боимся больше, чем вы." ⠀ Довольно атмосферный роман, мрачный, туманный. В этом городке происходят события, да, порой ужасные, но все это видится сквозь дымку. Но при этом город пустой, окружённый дождями и упадком. Тоска владеет людьми, улицами и океаном. Уныние, серые и пустые улицы, пелена дождя. ⠀ Одиночество. Книга пронизана одиночеством и грустью. Да и умершие люди сплошь одинокие и неприкаянные персонажи. ⠀ Не могу назвать эту историю привычным детективом, ведь как такового расследования здесь нет. Есть предположения, предчувствия, догадки. Убийства. Но полиция не делает ничего для расследования. ⠀ Книга мало похожа на знакомого мне Брэдбери, ничего общего с "451 градус по Фаренгейту" или рассказами. Ее стоит читать не ради сюжета, а просто для атмосферы. Если вам нравится нуар, то да, вам будет по душе эта книга. ⠀ Кстати, данное произведение первая часть трилогии. События всех книг происходят в Голливуде, да и персона рассказчика не изменилась.

Хто може краще описати осінь за Бредбері? З його фанатичною любов'ю до дощу, молочно-білих туманів та вітру, який вміє розповідати історії. Цього разу історія перенесе нас до Венеції, але не тієї, де веселі гондольєри катаються барвистими каналами, розповсюджуючи радість ніби вірус. А до маленького американського містечка на березі Атлантичного океану, яке майже весь час закутане в саван туману та дощу. Венеція давно вже пережила свої кращі часи, коли на її узбережжі та штучних каналах відпочивали зірки кіно. Тепер місто поволі помирає, наповнене старцями та привидами. Ми застаємо його в останні дні агонії, коли руйнують пірс з покинутим і схожим на скелет померлого динозавра парком атракціонів. Ця книжка наповнена самотністю, самотністю, яка межує з відчаєм людини, що прожила життя, і озираючись назад, їй хочеться кричати від розпачу. Нею просякнута кожна сторінка роману. Вона в старому, який ночами видряпує своє ім'я на стіні, щоб не забути хто він, в старій леді, яка живе зустрічами з доглядальницею та спогадами 50 річної давнини, у власниці тиру, яка вистрілює свій відчай з рушниць у порожнечу. Книга прекрасна, але тим, хто зараз депресує, категорично не раджу, бо вона зажене вас на дно. Якщо хочете щось атмосферно-хеловінське візьміть краще “З праху повсталі”.