В книзі є дві часові лінії і один будинок на озері. В минулому там жив чоловік з дочкою. Він - колишній військовий з психологічною травмою, не пускає дочку до школи і до людей, вона зростає відлюдницею. Теперішній час - мама з сином, переховуючись, приїздять в будинок на озері. Людей з минулого і теперішнього об'єднують такі речі: викрадені діти, гіперопіка і Ізобель, дочка священника, що мешкає в тому селищі. Вона знала секрети минулої родини, приховує свої і намагається дізнатися таємниці нових мешканців. Інформація подається, як мікс теперішнього і щоденника Грейс з минулого. Тут багато про страждання і психологічні травми. А ще про байдужість людей і про те, як багато можуть зробити небайдужі. Про дії, що за секунду можуть зруйнувати життя та наслідки, які ще довго відгукуватимуться. Про гіперопіку і кохання, яке може нашкодити дитині. В книзі розкрита більше соціальна тема, ніж динамічна складова та закручений сюжет. Тому одну зірочку я знімаю. Загалом книга цікава, особливо початок, але фінал "не дожав".

Кожен раз автори трилерів намагаються подати цікаву і напружену історію для свого читача. І у Нуали Еллвуд були всі для цього задатки. Тут тобі і загадковий дім, і дві сюжетні лінії, одна з який відбувається в минулому, а одна в теперішньому і потім вони мають обов'язково переплестись. Але мушу визнати, що авторка з цим не впоралась і створила слабку книгу. Сюжет розповідає нам історія жінки Лізи, яка намагається втекти від свого чоловіка, який постійно вчиняє над нею психологічне домашнє насилля. Вона зі своїм маленьким сином намагається знайти прихисток у непривітному з вигляду будинку, який знаходиться у невеличкому селищі. От тільки вона не знає, яке страшне минуле приховує цей дім. Відверто кажучи це не трилер і не варто цього очікувати. В ньому майже відсутня напруга. Я б охарактеризував цей роман як dark drama. Але попри це я можу похвалити авторку, як вдало вона піднімає теми психологічного тиску в сім'ї, ПТСР, тиранїї і багато інших. І навіть твіст, який Еллвуд заховала виглядає непоганим. Але паралельно з цим читаючи у мене виникало стійке бажання закрити книгу, бо часом було настільки неприємно те, як розвивався сюжет, які дії творили персонажі і у що це в підсумку перетворювалось. Не скажу, що книга погана, але останні сторінок 40 були тотально-нищівними в плані розвитку сюжету.

Ліза, втомившись від чоловіка-тирана, втікає з маленьким сином у глухе село. Там, у старому занедбаному будинку без води, каналізації, світла, вона вирішує почати нове життя. Одного дня місцевий житель розповідає їй, що в цьому будинку сталося вбивство. Ліза непокоїться, адже вбивця може й досі розгулювати десь поряд. Ґрейс колись жила в цьому будинку разом із батьком, який, побувавши на війні у Перській затоці, мав психічні розлади. Він виховував з дівчинки солдата: муштрував її, немов у армії та вчив вбивати тварин. Чи пригодиться їй це вміння? Дуже дратували вчинки і слова Лізи, її невміння поводитися із власним сином, часом мені здавалося, що вона трохи божевільна. Маленьку Ґрейс було щиро шкода. І батька її було теж шкода. Адже його поведінка - наслідки війни. А от місцеві жителі і влада мали б поцікавитися, чому дівчинка не ходить до школи. Загалом, тут про насилля, байдужість і про те, що ніколи не пізно почати все спочатку.