Для мене Японія завжди залишалася гарною чарівною казкою, де панує умиротворення та повільно падають пелюстки глицинії, де повітря наповнене запахом сакури. Вітер розносить його навколо, проникає крізь тонкий шовк і стосується шкіри, вбираючись у неї, змінюючи її запах своїм солодкуватим вишневим ароматом. «Сайонара» Джеймса Міченера — це емоційний роман про заборонене кохання американського військового та японської дівчини в післявоєнній Японії 1950-х років. Книга вражає глибоким зануренням у японську культуру, побут та традиції, протиставляючи їх американській зверхності. Це історія про долання культурних бар'єрів, особисті трансформації та трагічне прощання. Відзначу сумний фінал, що виправдовує назву «Сайонара» (прощавай)...

Заборонене кохання... Ця тема манить людство з часів «Ромео і Джульєтти» чи, можливо, навіть з самого початку нашого існування. Коли я прочитала анотацію, я думала, що це історія про любов двох ворогів, про перипетії на їх шляху до щастя. Однак це не так. Точніше, не зовсім так. Це швидше історія про протистояння двох культур – американської та японської. Американської, яка бундючно дивиться на всі інші, та японської, яка прекрасна у своїй унікальності та незрозумілості для іноземців. І ось вони зіштовхнулися. І, як не дивно, Японія дала американському військовому те, чого він ніколи насправді не мав – пристрасть, кохання, щирість, дім, куди хочеться повертатися. Хоч і на якусь краплину, але він пройнявся цією культурою, якою просякнута вся книга: «З кожної відкритої кімнати на алею виглядало японське обличчя, і ми перемовлялись, і зі мною ділились теплом і добротою, яких я ніколи не відчував у Ланкастері чи у військових містечках, де виріс. Я був одним із цих людей...» Однак не можна просто насолоджуватися щастям, коли ти – пілот військово-повітряних сил США, а твоя кохана – танцівниця в японському театрі. Тож доля переслідує закоханих впродовж усієї історії. То тихий, навіть радісний, сум, то біль та злість переслідують їх, а разом з ними – читача. Однак, незважаючи на це, ця дещо меланхолійна, повільна історія не відпускає до самого кінця. Вона то занурює нас в журливу й незвичну японську культуру, то кидає нам в обличчя реальність, в якій знайшлося місце і зневазі, і гніву, і підлості, і трагедії. І спокійна річка стає бурхливим морем сліз, якими обливається серце. Однак якими б не були емоції – вони варті того, щоб їх пережити. Ця історія варта того, щоб її прочитали.

Заборонене кохання... Ця тема манить людство з часів «Ромео і Джульєтти» чи, можливо, навіть з самого початку нашого існування. Коли я прочитала анотацію, я думала, що це історія про любов двох ворогів, про перипетії на їх шляху до щастя. Однак це не так. Точніше, не зовсім так. Це швидше історія про протистояння двох культур – американської та японської. Американської, яка бундючно дивиться на всі інші, та японської, яка прекрасна у своїй унікальності та незрозумілості для іноземців. І ось вони зіштовхнулися. І, як не дивно, Японія дала американському військовому те, чого він ніколи насправді не мав – пристрасть, кохання, щирість, дім, куди хочеться повертатися. Хоч і на якусь краплину, але він пройнявся цією культурою, якою просякнута вся книга: «З кожної відкритої кімнати на алею виглядало японське обличчя, і ми перемовлялись, і зі мною ділились теплом і добротою, яких я ніколи не відчував у Ланкастері чи у військових містечках, де виріс. Я був одним із цих людей...» Однак не можна просто насолоджуватися щастям, коли ти – пілот військово-повітряних сил США, а твоя кохана – танцівниця в японському театрі. Тож доля переслідує закоханих впродовж усієї історії. То тихий, навіть радісний, сум, то біль та злість переслідують їх, а разом з ними – читача. Однак, незважаючи на це, ця дещо меланхолійна, повільна історія не відпускає до самого кінця. Вона то занурює нас в журливу й незвичну японську культуру, то кидає нам в обличчя реальність, в якій знайшлося місце і зневазі, і гніву, і підлості, і трагедії. І спокійна річка стає бурхливим морем сліз, якими обливається серце. Однак якими б не були емоції – вони варті того, щоб їх пережити. Ця історія варта того, щоб її прочитали.