Ця книжка, як і більшість, які в мене є, потрапила до мене дивним чином. А оскільки я пообіцяла собі, що купуватиму книжки тільки після того, як дочитаю усі, які в мене є, узялася, врешті, й за неї. З анотації і з перших сторінок зрозуміла, що це публіцистична книжка американця, якому вдалося наприкінці 1940-х років відвідати з фотографом СРСР. Відразу ж уява вималювала купу негативу. Однак, як не дивно, американський журналіст описував лише позитив, який побачив у Москві, Києві, Сталінграді, Тбілісі, Батумі. Я навіть подумала, що причиною цьому був алкоголь, адже Стейнбек описував, як їх скрізь частували, то на сніданок, обід і вечерю він із фотографом випивали неймовірну кількість горілки, лише в останні дні перейшли на вина й шампанське. Опис їжі мене теж вразив, бо описані події відбувалися напередодні голодомору 1947-1948 рр. Американцям майже не перешкоджали, лише інколи не давали дозволу на фотографування Кремля, чи танкового заводу в Сталінграді. Як вдало підмітив автор книги: він їхав у СРСР, щоб побачити, як живуть прості люди. Тому, закономірно, в книжці описано не скільки опери, балети, музеї, похід до яких американці здебільшого пропускали через те, що були дуже втомлені, п’яні, або просто не мали бажання, описані люди, яких журналістам удалося побачити. Дуже цікаво було прочитати про колгоспи імені Шевченка неподалік Києва. Звісно, розповіді про людей у Сталінграді, які мужньо захищали місто від фашистів, а тепер жили в землянках і відбудовували інфраструктуру свого міста, теж неабияк вразила, чи розповіді про людей у Тбілісі і Батумі, однак про земляків було найприємніше читати. Так і не зрозуміла, чим їм не догодив перекладач, та Стейнбек постійно згадував його злим слівцем. Окремо варто було б сказати про переклад і редагування тексту. На жаль, із перших сторінок склалося враження, що книжка перекладена не з англійської, як зазначено на першій сторінці, а з російської. І це враження з кожною наступною сторінкою лише посилювалося.

Стейнбек прекрасний! Це лиш третя моя прочитана в нього книга, але, здається, він саме з тих авторів, чиї твори стають автопокупними. «Російський щоденник» - подорожні нариси Стейнбека про мандрівку з фотографом Робертом Капою територіями СРСР у 1947 році. Якими були Росія, Україна та Грузія після війни? Що цікавило радянських людей? Чим вони жили? Намагаючись уникати політичного контексту, Стейнбек та Капа хотіли побачити простих жителів та почути їх, зануритись у колорит. Це було смішно до сліз – і до сліз сумно. Всю книгу ми прочитали разом із чоловіком – я читала вголос, і ми проживали описане вдвох. Літаки, що не літають по СРСР у темряві, та сідають, як тільки смеркне; заставлені багажем проходи у них; відсутні ремені безпеки та вентиляція; стюардеси, які «не мають жодного ставлення до пасажирів» і весь час перебувають у відсіках для екіпажу… Це те, над чим ми реготали вголос. Ми дивувались цінам в ресторанах (110 доларів на п’ятьох) та бюрократії бухгалтерського обліку в них (обслуговування займало по 2 години через ланцюжок «прийняти замовлення-віддати бухгалтеру-отримати талон-віднести на кухню-замовити страви-отримати талон-піти до бухгалтера, віддати талон-отримати інший талон-віднести його на кухню-забрати їжу та нести її клієнтам). Смішно було і з того, як у Росії, аби потрапити кудись, Стейнбека та Капу зустрічав службовець, який телефонував другому службовцю, котрий виходив на нараду з першим; потім вони знову кудись телефонували і вирішували, чи можна дозволити те чи інше. Суворі та закриті, сповнені бюрократії – такими здались американцям росіяни. Українці ж були щедрими, дружелюбними, гостинними. Годували на убій, розповідали все, сміялись та жартували  Втім, як і грузини – це взагалі окрема розмова, так захотілось до Грузії після розповідей Стейнбека! У двох місцях я ковтала сльози через наслідки війни. У деяких – пізнавала сьогодення, як-от з поштою: «Ми підрахували, що з Нью-Йорка до Москви пошта йде від 10 днів до трьох тижнів. Невідомо, чому так відбувається, адже з Нью-Йорка в Стокгольм пошта йде 2 дні, а решту часу витрачається на дорогу до Москви». Ох, Стейнбек, аби ти знав… Я могла б написати ще стільки ж тексту – але хочеться лишити і нерозказаного  Щиро раджу вам цю книгу! Шкодую, правда, через вади видання – редактура кульгає, а в одному місці сторінки помінялись місцями. Як би там не було – вона неймовірна!

Стейнбек познакомился с фотографом Робертом Капой, и вместе они решили отправиться в путешествие по Советскому Союзу. Они стремились обнаружить людей Советского Союза не так, как это делали популярные, предвзятые, пропагандистские СМИ (это было прямо на пороге холодной войны), а своими глазами - изобразить Истину о том, как живут обычные люди, как говорит Стейнбек. В «Русском журнале», опубликованном в 1948 году, Стейнбек в хронологическом порядке рассказывает о своем путешествии с Капой и различными людьми и местами, с которыми они столкнулись, когда они пробирались через Советский Союз - из Москвы в Киев и из Сталинграда в Грузию. Результатом является не «правда», которая, конечно, невозможна, но, по крайней мере, честное и справедливое описание как плохого, так и хорошего среди русских, последнее значительно больше, а первое - не хуже, чем можно найти среди американцев. Этот вывод, в конечном счете, достигается через рассказывание историй Стейнбека - укрепленный и сделанный более убедительным благодаря его уникальному остроумию и юмору, а также благодаря замечательных фотографий Капы.