Це було тяжко. Читаєш і мрієш, щоб це скоріше закінчилося. Сюжет немов висмоктував сили. Не було захопленості та залучення в житті головних героїв - Ентоні та Глорії. Обидва гарні аристократи із абсолютно порожньою душею. Із зовнішнім блиском, але з внутрішньою прірвою. Саме вона тягла за собою і героїв, і читача. Що далі вислизав сюжет, то сильніше відчувався неминучий крах. Мимоволі прослизало «на дні» щоразу, коли Ентоні опинявся на краю. Не стало здивуванням, коли автор намагався нагнітати і кидав Ентоні дедалі нижче. Людина без мети, мрії, начебто без свого життя, наче й не живе, а намагається вкрасти мить або те, що їй не належить. Глорія теж постала неясною, але сліпучою фігурою. Дуже багатозначне їй дали опис наприкінці - неприродне і не дуже чисте, як власне і все життя цих двох героїв. І цікаво, що історія написана на кшталт Ф. З. Фіцджеральда, він був вірний своєму стилю, але був відчуття свята і легкості, що супроводжують його глибокі твори. Сюжет про багато непотрібного шуму, невміння визнавати свої помилки. Це посвячення стражданням покоління джазу, їх відповідності невідповідності «вищого» суспільства самим собі, його брехні та лицемірству.