Казка про дивакуватого доктора, котрий не просто лікує тварин, а розуміє їхню мову та, вміє з ними спілкуватися – особисто нам, довгий час була відома завдяки відомій комедії з темношкірим коміком Едді Мерфі. Та, на наш подив – виявилося, що основою до однойменного фільму стала ціла серія дитячих казок відомого англійського письменника, яку обожнюють діти чи не у всіх куточках світу. А ще, як виявилося – доктор Дуліттл став прообразом нашому, більш ріднішому доктору Айболиту. Тому, ми просто не могли не придбати ці чудові книги своїм дітям, – і не прогадали. Це саме те, що ми і шукали. З одного боку – класика світової дитячої літератури, перевірена цілими поколіннями, з іншого – щось новеньке для нашої малечі. А враховуючи те, що наші діти вже були знайомі з доктором Айболитьом і, він їм дуже сподобався, – то, і його британського колегу було радо прийнято. Авжеж, він же безкоштовно лікує усіх тварин, і не зупиниться навіть перед довгою і небезпечною подорожжю до африканського континенту, аби урятувати місцевих мавп. Але, є одне але, котре мені, дорослому – дуже кидається у вічі. Враховуючи той факт, що історії були написані в першій половині минулого століття – в них, частенько зустрічаються різні анахронізми та соціально-культурні кліше типові саме для того часу, які потрібно пояснювати своїм дітям. Наприклад, ризикнувши прочитати одну з історій доросла людина відразу помітить відношення автора, а точніше, відношення тодішнього англійського суспільства до расизму. І для цього не обов’язково уміти читати між рядків – окремі моменти описують, м’яко кажучи, зверхнє ставлення до темношкірих людей. Також, нічого негативного автор дитячої книги не вбачає у такій згубній звичці як куріння тютюну. Звісно, що в більш дорослій літературі, та ще й пригодницького жанру, в тому, що головний персонаж постійно курить люльку – нічого поганого не має. Але, для історії, розрахованої на дошкільнят та молодших школярів, я вважаю – це не припустимо. Тож, якщо ви вирішите дати "зелене світло" цьому персонажу, то будьте готові до того, що час-від-часу потрібно буде пояснювати своїм дітям, що так і так, насправді, не є добре – просто раніше люди помилялися, або сприймали щось по-іншому. Втім, скажу так: більшість дітей і не помічають таких дрібниць, акцентуючи свою увагу на пригодах та, чуйному і дбайливому ставленні доктора до тварин, принаймні, найменші. А ті, що вже доросліші та, можуть аналізувати історію на більш глибинному рівні, роблячи свої висновки, – й самі розуміють застарілість тверджень автора, іноді навіть, сміючись з них. Все ж таки, не будемо забувати, що Лофтінг створював свою казку лише в добрих цілях, та, як будь-який автор не міг не зображувати у своїх літературних творах те, що було актуальним для часу і суспільства, в яких він жив і творив. Тому, якщо не акцентувати свою увагу на окремих дрібницях, то від історій про доктора Дуліттла – цілком можна отримати задоволення всією сім’єю, що я вам і бажаю.