Я наче повернулась у часі в 2000і. Це рецензії того періоду, коли книжковий фестиваль був чи єдиною культурною подією за рік, а щорічна "Коронація слова" давала реальний шанс людям видати книжку, тоді як альтернатив для молодих письменників практично не було. "Окололітературне" - рецензії на книжки, які читались саме тоді. Я відсотків 75% з того, що в ній критикується, в очі не бачила. Але те, що читала, накотило ностальгію: Софія Андрухович, Сняданко, Матіос, Фоззі. Зараз би, чесно, я не читала майже все з того, що в той період ковталось запоєм. Оце повальне переосмислення (з одного боку) досвіду 90х і (з іншого боку) травматичної історії України - чи не єдине, про що писати укр. автори. Якась психотерапевтичне прожовування одного і того ж. Мабуть це такий період, який треба пройти. Книжки, які зараз пишуться в Україні точно більш різноманітні, ніж були ще 15-20 років тому. З'явився шикарний пласт нонфікшена, більше експериментальних жанрів, більше художки-не-про-нещасну долю. Було би бажання читати, бо я знаю багатьох, хто апріорі вважає українську літературу слабенькою, навіть не спробувавши. Але наймиліше, що є в цій конкретній книжці - надписи на полях. Мені "Окололітературне" хтось давно подарував після прочитання. І дуже смішно, що тут скрізь біля імені Жадан проставлені сердечка. Наприклад, в тексті книжки "...як проза Жадана...", а далі олівцем хтось дописав: "о, так, він такий класний". Душевно.

Складно впоратися з проявами ефекту Даннінга-Крюгера, коли ти не є літературознавцем, і попри це намагаєшся аналізувати аналіз експерта. Я дуже довго чекав, але так і не дочекався виходу II тому «Шидеврів вкраїнської літератури» від доктора Падлючча. Тому спокусився на підзаголовок книги Тетяни Трофименко «Усе, що ви хотіли знати про сучасну українську літературу». Як і більшість мого покоління, яке закінчила школу у 70-х роках в мене сформована стійка відраза на зображення тяжкого життя поневолених селян часів Російської Імперії і соцреалістичного оспівування звитяг, що відбувалися на ланах, будмайданчиках і заводах за Радянської Імперії. В той же час, література є важливим елементом формування національної ідентичності за відсутності якої ми маємо «націю овочів» за визначенням Оксани Мороз з твором якої я ознайомився завдяки Yakaboo Publishing. Я читаю і пишу трьома мовами, але в побуті і на роботі послуговуюсь розмовною російською. Бо не володію українською настільки добре, і вже трохи запізно перевчатися. Тобто я намагаюсь у багатьох випадках, але почуваюсь досить зле. І коли хтось із давніх знайомих після багатьох років спілкування російською починає звертатися до мене українською, я нервуюсь. І змінюю тему розмови. Я питаю про його відношення до літературних творів Жадана, Андруховича, Іздрика, Прохаська, Вінниченка. Хто з цих авторів може вплинути на становлення української самосвідомості? Чи, можливо, наш національних характер розкривається у творах Піддерев’янського, Мухарського, Бриниха? У 99% випадків мої співрозмовники зависають, бо може і чули про Жадана і Піддерев’янського, але на знайомство з «сучукрлітом» (за метким визначенням Тетяни Трофименко) часу їм ну зовсім не вистачає. Ніхто і не вважає, що письменники - це "інженери людських душ", але де ми зможемо побачити особливості національного характеру, невже в серіалах і ТБ-шоу? Ось і побачили. На початку і в середині 90-х багато письменників пішли в політику, бо їх знали і вони розуміли, що виборці бажають від них почути. Зараз ще більше в політику ідуть журналісти, бо в процесі пошиття джинси, вони активно нетворчать з замовниками. А письменників вже майже ніхто і не знає, вони формують такий собі бестіарій (сивочолий мер, живий класик, золотий хлопчик, la femme fatale та ін), спілкуються між собою, одержують гранти і нагороди шляхом перехресної участі у відповідних конкурсних комісіях, співають в рок-групах, та марно конкурують з політиками і журналістами за місце в телеефірі. Мабуть, це головні тези автора. На жаль наші смаки зовсім не співпадають. Вона пише про прозу від авторів-жінок, і як там не було, переважно для жінок. Я цей напрямок для себе завершив «Польовими дослідженнями українського сексу» і від Забужко далі читав тільки публіцистику. Мене не цікавлять теми пациків, гопників, нарко-трипів, хоча з «Депеш мод» і кількома іншими творами, я знайомий. Таким чином, серед рецензій Тетяни Трофименко я зустрів тільки чотири твори які я читав. І по суті я з нами згоден. Але головний висновок – я не буду витрачати час на всі інші книги які проаналізував автор. За це я їй дуже вдячний. В цілому книга дотепна, гарно оформлена, деякі нудні сторінки можу віднести до намагання Тетяни стримати іронію. Одержав задоволення.

Была на презентации книги этой авторки и захотелось прочитать. И немного книгой разочарована. Название книги вводит в заблуждение: здесь далеко не все, что я хотела знать про сучукрлит. Я, как человек, который читал только Карпу, Жадана, Лиса, Любко Дереша, Люко Дашвар и Дару Корний ожидала какого-то более менее структурированного обзора основных книг и авторов сучукрлита. Вроде того, что точно стоит почитать, а на что не стоит тратить времени. Что-то вроде "Як писали класики", но только про украинскую литературу. Здесь же подборка из критических статей авторки эпохи жж, и большинство книг до 13-14 годов. И при чем книга состоит в основном из "негативных" рецензий, то есть она пишет о том, почему по её мнению эту книгу читать не стоит. И из перечисленных книг ею книг особо ничего читать не захотелось. Сложилось такое ощущение, что авторка знает "как надо" писать, но сама такое написать не может и потому бесится, когда другие пишут "масовую" "недолитературу". Вот для сравнения "Як писали класики" Ростислав Семків. Здесь прямо краткий обзор всех основных книг и направлений всей зарубежной литературы и список для прочтения на ближайшие лет 20. Вот такую бы книгу хотелось по укрлит или сучукрлит.