Купляючи цю книгу, я очікував почути безліч цікавих історій від самого автора і опис цих місць Чорнобильської зони відчуження, в яких офіційному туристу побувати не представляється можливим. Судячи з анотації, автор в сумарній кількості 200 днів досліджував зону, якщо дослідженням можна назвати постійне сидіння біля вогнища з меблів і підлоги. Жодного сюжету в книзі немає, та навіть і якоїсь цікавої, доладно розказаної історії немає. Історії не об'єднані якоюсь спільною ідеєю, просто потік думок, з випадковими персонажами, локальним незрозумілим гумором і неграмотно складеними репліками. Можна час від часу зустріти якісь цікаві моменти, але якщо зібрати їх сумарно, то вийде приблизно півсторінки, не більше. Але є в цій книзі і плюс - фотографії автора є цікавими і оригінальними, але, на жаль, їх мало... Можливо, комусь ця книга і буде цікавою, проте, якщо ви є людиною, яка хоче дізнатись більше про життя і ситуацію в сучасній Зоні відчуження і шукаєте книгу, в якій було б це описано, то ця книга точно не для вас.

Є люди, які нам можуть видаватися дивними своїм нестримним бажанням долати нові й нові гірські вершини чи участю в ралі по замерзлих озерах/річках. Тут перед нами хлопчина 1988 р.н., який жити не може без мандрувань по Чорнобильській зоні відчуження. Маркіян є сином ліквідатора аварії на ЧАЕС, можливо звідси цей потяг до такого екстриму. В книзі описується досвід заборонених перебувань у 30-кілометровій зоні на території нашої держави площею з Люксембург. Автора нестримно тягне до давно покинутих будинків, які створюють, на його думку, умови заміської дачі. Ночівля там і споглядання вимерлих Чорнобиля чи Прип’яті (Мертвого Міста) навіюють йому спокій. Звісно це дивно для більшості читачів, з яких лише дехто, можливо, бував там у туристичній поїздці. Камиш зверхньо дивиться на таких туристів, яким дають побачити лише вершинку айсберга. У зоні він віднаходить вибух адреналіну, тікаючи від поліції або кримінальних мародерів. Або, смакуючи, описує ночівлю в квартирі з трупами вовків (навіть фото є). Його приваблює процес добирання до зони і проникнення в неї, а також вихід і повернення. Тут важливо аби тебе місцеві чи маршрутчики не здали. Автору через потік розрізнених спогадів, опису приготувань, нюансів переміщення, мікроісторій, передавання відчуттів антисанітарії занурює в атмосферу перебування наче на іншій небезлюдній планеті. Опис вдається йому добре. Модні нині матюки присутні. Хоча й неодноразово чув, але все ж здивований, що від 1986 р. там все пограбовано мародерами, шукачами металів і т.д. Техніка, яка залишилась і була діючою, стоїть без коліс, вікон і основних деталей. Без алкоголю відчуття кайфу від споглядання, обмацування цього всього, «єднання» з усім цим не обійтися. Маркіян описує і як і з ким випивав там, і як зігрівався, і як просто п’є забруднену воду, і як хворіє-звалюється після мандрівок аби потім знову рвонути туди, щоб…себе там знайти. Такий собі дауншифтинг з онкологічними напіввідтінками.