Книга представляет собой смелую попытку объединить фрагменты политических теорий под одной крышей. Это создает основу для понимания функционирования политических, экономических и других социальных систем в целом. Многие известные ученые считали эту книгу одной из самых важных в политологии за последние годы. На личном уровне, читая книгу, каждый, как и я, может найти разные интересные идеи, такие как объяснения роли поиска ренты и коррупции в современном обществе. Авторы слишком известны, чтобы их не упомянуть в обзоре. Это Норт, Уоллис и Вейнгаст, уважаемые профессора из Вашингтонского университета, Университета Мэриленда и Стэндфордского университета. У них есть другие интересные документы. Можно посетить их домашние страницы университета и просмотреть эти документы бесплатно. Хорошо, вернемся к книге. Название книги содержит две широкие темы: насилие и социальные порядки. Несмотря на кажущиеся несвязными предметы, выдающиеся профессора придумали логический способ кристаллизовать свою связь. Их логика может быть кратко изложена так: развитие истории человечества (в основном экономической истории) требует разделения труда; последнее требует готовности и согласия общественности к свободной торговле и специализации работы; и готовность людей работать в различных ролях требует чувства безопасности благодаря контролю над насилием.

Про Дугласа Норта я вперше почув завдяки лекціям професора Ярослава Грицака. Пан Грицак дуже радив авдиторії ознайомитися із книгою «Насильство та суспільні порядки» як прикладом свіжого і трохи стороннього погляду авторитетного економіста на перебіг світової історії. Цю рекомендацію я тоді добре запам’ятав, проте за браком часу черга до книги довго не доходила. Тепер от конкурс від Yakaboo спонукав мене надолужити прогалину і поділитися враженнями. Насамперед зауважу, що назва книги дещо збиває з пантелику. Акцент на слові «насильство» змушує гадати, ніби йдеться власне про історію політичного насильства, державного примусу. У пам’яті одразу спливають "Левіафан" Томаса Гоббса і теорія насильства Людвіга Гумпловича. Проте дуже швидко стає зрозумілим, що ці аналогії виправдані лише почасти, бо для Норта і його колег насильство важливе тільки як проблема, негативний чинник, котрий людські спільноти у різний спосіб намагаються обмежити. Загалом же вони взялися за куди масштабніший задум – дати власне бачення засадничих процесів світової історії. Мушу визнати: як фахівець вузького профілю, я завжди дещо обережно сприймаю будь-які дуже широкі узагальнення. Та автори й самі у передмові наче перепрошують, коли зазначають, що наведені ними історичні приклади свідомо виривалися зі свого контексту і слугують лише ілюстраціями певної концептуальної схеми. Якою ж є ця концепція? Теоретичну основу книги становить твердження, згідно з яким історія людства – це процес поступового переходу від одного суспільного порядку до іншого. Автори виокремлюють порядок первісних мисливсько-збиральницьких суспільств, «природну державу» та «суспільство відкритого доступу», зосереджуючись на двох останніх. Перехід до «природної держави» відбувся 5-10 тисяч років внаслідок неолітичної революції і винайдення писемності. Визначення «природна» означає, що саме такий порядок притаманний переважній більшості суспільств земної кулі. Його головна риса – побудова відносин на особистих зв’язках, обмеженість доступу до влади та різноманітних благ. У «природних державах» панують обрані. Натомість суспільства відкритого доступу, котрі є породженнями промислової революції та модерну, характеризуються наявністю розгалуженої мережі безособистісних інститутів і організацій, демократизмом, рівноправністю та незрівнянно ширшими можливостями для кожного громадянина. Інститути створюють у суспільстві певні «правила гри» і ефективно обмежують насильство. Аби не перетворювати рецензію на переказ книги і, як тепер кажуть, не зловживати спойлерами, спробую далі бути стислим. Головна теза авторів: найбагатшими та найбільш успішними й стабільними в сучасному світі є саме суспільства відкритого доступу, проте 85% землян досі лишаються мешканцями «природних держав». Отже, постає закономірне й актуальне нині для України питання: чи можливо перескочити від одного порядку до другого і як це зробити? Відповідь авторів: розвивайте ваші інститути, виводьте політичну систему на рівень сталих безособистісних зв’язків. Цілком слушно вони зокрема приділяють неабиякої уваги принципові верховенства права для еліт, адже тривалі стабільні відносини неможливі без гарантій правового захисту. Як тут не згадати із сумом, що коїться в наших судах та правоохоронних органах… Підсумовую. Загальні мої враження від книги неоднозначні. Звичайно ж, важко заперечити базову авторську тезу, що держави сучасного світу різняться з погляду суспільного розвитку і краще жити в інституціоналізованій країні вільних громадян. Це так само правда, як і те, що добре бути багатим та здоровим. Головна проблема в іншому: я вже сказав, що скептично ставлюся до великих узагальнень, бо вони розмивають нюанси. Так і в схемі Дугласа Норта та його колег. Як на мене, зводити цілу палітру історії людства до протиставлення двох моделей за певним критерієм – надмірне спрощення. Автори й самі визнають, що, наприклад, «природні держави» дуже різноманітні, навіть розрізняють їхню внутрішню типологію. Але в такому разі чи взагалі є сенс їх об’єднувати? Також не дуже зрозуміло, як все-таки визначити, що перехід до суспільства «відкритого доступу» відбувся або розрахувати міру й темп просування на цьому шляху? Скажімо, Україна має достатньо конкурентну і відкриту політичну систему. Так, на загальнодержавному рівні існують бар’єри, як-то обмежений доступ до медіа, але децентралізація відкриває великий простір до дій на місцевому рівні. У нас багато активних громадських організацій. Проте назвати Україну країною відкритого доступу язик не повертається. З другого боку, Велика Британія – згідно з авторською концепцією зразкова країна відкритого доступу, але це не порятувало її від кривавої війни в Ірландії чи от тепер від кризи із брексітом. Іспанія має давні проблеми з Каталонією. Чи не мусимо ми, зважаючи на нездатність цих держав, попри відкритість, владнати такі внутрішні кризи політичного устрою, якось скорегувати модель? Забагато питань виникає, що й змушує сумніватися стосовно практичної вартості витвореної теоретичної схеми.

Чи не найкорисніша «професійна» книга, прочитана останніми роками. Так книги не конспектував вже з університетських часів. Вважаю, що ця книга є важливою і необхідною для розуміння ситуації, що склалася в Україні, і шляхів виходу з неї. Всі ми звикли до штампів «олігархічна система», «злам олігархічної системи», «перехід до нової системи суспільних відносин» тощо. Але який зміст вкладається в це поняття «системи», що означає «злам», як здійснити «перехід» і до чого – мало хто може просто, виразно і змістовно пояснити. Навіть у професійній сфері, не кажучи вже про пояснення для пересічної людини. Автори ж оперують поняттями «суспільного порядку обмеженого доступу» і «суспільного порядку відкритого доступу», дають їх характеристики, механізми функціонування і визначають умови можливого переходу від обмеженого до відкритого доступу, що, фактично, й означає «злам олігархічної системи» та перехід до нових суспільних відносин на нових засадах. Не буду зупинятися на деталях, переповіданні характеристик згаданих порядків та умов переходу від одного до іншого – кому буде цікаво, той прочитає. Але, як в анекдоті, скажу дві новини. Перша – хороша. Україна має певні ознаки й характеристики, які дозволяють перейти від порядку обмеженого до порядку відкритого доступу. Друга – погана. Навіть наявність всіх вимог, що необхідні для переходу від одного до іншого порядку, не гарантують такого переходу. І часовий проміжок, необхідний для такого переходу, як свідчить світовий історичний досвід – мінімум років 50… Але це не означає, що треба зневіритися і нічого не робити. Навпаки, з такими підказками у нас є шанс значно прискорити процеси, які інші країни проходили десятиліттями.