Мій вибір впав на неї, бо мені хочеться глибше зрозуміти та відчути край, в якому я народилася і виросла, але в якому в мене немає коріння. Хто всі ті люди, які жили тут до мене. І чому їх більше нема. Залця Ландман народилася 1911 року у місті Жовква. Провела там раннє дитинство. Її батьки втекли до Швейцарії на початку Першої світової війни, куди згодом вона переїхала із дідусем та бабусею. Галичина залишилася в спогадах її сім’ї, якій на відміну від багатьох родичів, знайомих і сусідів, вдалося вижити. Ця книга - це спогад про Галичину за часів Австро-Угорщини. Найбільше розповідей у книжці про Жовкву і її мешканців. Проте, крім Жовкви, з’являються і Рогатин, Чортків, Бучач, Коропець, Стрий, Броди, Станіславів. В цей час у Східній Галичині органічно проживали українці, поляки та євреї. Ця книжка - один пазл, який здебільшого описує побут і традиції євреїв, курйозні випадки, силу релігійних звичаїв. Українці і поляки тут теж з’являються. Але лише точково, і щодо українців, то тут згадуються лише селяни. Багато разів я сміялася, трохи сумувала, і дуже багато думала та аналізувала. Кілька висновків, на які наштовхує книжка: * Багато малих міст. Жовква, Рогатин, Чортків та інші - це справжні містечка. Зі своєю інтелігенцією, культурою, звичаями. Це справді міста. Не “велике село”, не “ забите” місце звідки хочеться виїхати, а міста. Мені здається, що якби історія йшла інакше, то ці міста були б сьогодні на зразок маленьких європейських міст. * Важливість освіти. Ох, як проходить наскрізною лінією важливість освіти. Українські селяни не могли вийти із зачарованого кола бідності саме через брак освіти. І наскільки потрібні були школи своєю мовою. Зрозуміти тодішні реальні українського села важливо, щоб розуміти боротьбу українців в наступні десятиліття. Але це вже про інші книжки. * Приватна власність. Вона була. І вона була стимулом розвитку тих малих міст. Я стримую себе, щоб знову не піти в “а якби”. Але так хочеться уявити ці міста і людей сьогодні, якби сто років тому радянська влада не винищила приватну власність. * Три мови. За часів Австро-Угорщини у Галичині десь гармонійно, десь не дуже проживали українці, поляки та євреї. І кожний говорив не тільки своєю мовою, а зазвичай усіма трьома. Їдиш дуже нагадує німецьку. Можливо, деякі діалектичні словечка, які сьогодні вживаються на Галичині з часів Австрії, є надбанням саме від мови їдиш. Люди різних національностей і релігій, приватна власність, середній клас та інтелігенція. Мультикультурність. Синергія і відштовхування. Цієї Галичини більше нема. Але часом так хочеться пофантазувати, якою вона була сьогодні, якби історія повернула інакше.

Цю книгу, чесно кажучи, повністю ще не читав - тільки саме подумую прикупити. Але, як дослідник історії Жовкви, з особою Залці Ландманн добре знайомий. Як і з її творчим здобутком - щоправда, поки що більш заочно і у загальних рисах. Адже донедавна він весь був доступний тільки на іноземних мовах (насамперед німецькій). Те, що врешті (хоча я вважаю, що це навіть запізніло - адже чому така цікава і знана у світі діячка, будучи пов'язаною з Жовквою та Україною, ще досі в нас не була популяризована?) хтось спромігся видати чи не найцікавіший (принаймні, найінформативніший точно) для нас твір Залці - безумовно, велике досягнення і віха. Мені особисто надзвичайно приємно бачити таке видання на українській - це, мовби, тримаєш в руках щось рідне, що промовляє до тебе більш зрозуміло і навіть більш автентично: адже русинська, червоноруська Галичина є рідною і для Салці; вона породила її. Тому це те, що мало би давно існувати - як і наші переклади Гавпта, Шульца і так далі. Також від себе як дослідника локальної історії, можу додати, що безсумнівно дана праця буде мати цінність для нас, вчених, не лише як література - а і як наукове джерело. Це, фактично - зафіксовані спогади, мемуари, по яких можна, якщо вміти, досить детально реконструювати історію міста. А можливо й відкрити якісь зовсім незнані факти. Саме для цієї цілі я й збираюсь придбати даний україномовний переклад. Варто також згадати, що саме спогадів про Жовкву (будь-яких - художніх чи нехудожніх) за той давній, підавстрійський період є дуже небагато, тому ця книга буде свіжим ковтком інфи. Ну а вже по прев'ю, завантаженим на yakaboo, можу зробити висновок про загальний стиль книги: його основною рисою бачу легкий, ненав'язливий виклад і, що важливо і навіть, я б сказав, унікально - цілковита об'єктивність і скромність при торканні, здавалось би, важких політичних тем: Голокосту, націоналізму, стосунків націй, політичних суперечок і т.д. У голосі авторки, хоч і приналежної до потерпілого єврейського народу, не чутно якихось образ, невідрефлексованих травм, жалів чи шукання вини; не чутно там і бравурного сіонізму чи якогось відокремлення, вивищення (інколи йому властивих) - чутно лише велику ЛЮБОВ до свого власного, яка полягає в дослідженні, збиранні і прославлянні єврейської культури, єврейської суті і світогляду - саме того, що робило й робить євреїв неповторними. Власне такий триб'ют єврейству - культуральний, а не політцентричний - і є, на мою думку, найвищою пошаною йому. А також - живою пам'яткою для нас, щоби познайомитися з тим втраченим мультиетнічним світом галицьких штетлів. В додачу, вже по назвах розділів видно, що авторка дуже вдало і небанально обирає теми, рівно ж як і має неабиякий словесний хист - що підкупляє, і пробуджує бажання купити книгу в цю ж мить, щоб поскоріше з цим, ще невідомим для нас пластом, ознайомитись.