Повість шведської письменниці Астрід Лінгрен "Міо, мій міо" розповідає нам про життя та подвиги хлопця на ім'я Міо у Далекій Країні. Експозиція твору зображує нам нещасне життя хлопчика на ім'я Буссе. Нещасним його можна назвати тому, що Буссе жив у прийомній сім'ї, де на нього не звертали увагу, не любили й знущалися. Саме таке ставлення опікунів до свого прийомного сина й змусило подорослішати хлопця набагато раніше. Одного дня, стає ряд обставин, який відправляє Буссе до Далекої Країни. Там він знаходить свого батька, там він дізнається про те, що його справжнє ім'я - Міо і дізнається про те, що у них є ворог - лицар Като, який знищує усе, що його оточує. У творі розповідається про пригоди хлопця Міо і запеклу боротьбу проти Като. Читаючи цю повість, іноді здається, що в образі лицаря Като втілено обличчя німецького диктатора Гітлера, враховуючи те, що "Міо, мій Міо" було вперше видано у 1954 році, через 9 років після завершення Другої світової війни. Також піднято проблему взаємин між опікунами, відчуття провини рідного батька, який намагається компенсувати любов золотом, проблема боротьби добра зі злом. Мене дуже сподобалася ідея того суспільства, де кожен живе в добрі й злагоді, де люди довіряють своїй владі і всіляко допомагають їй. Усім раджу прочитати цю повчальну повість!

В той вечір у мене і думки не було купити книжку. Але на душі було кепсько. І мені на очі потрапила вона. Байдуже, що для віку 6-8 років. Це була історія з мого дитинства. От Марина Круть - мчить до води, коли їй важко. А я - вирішив прочитати “Міо, мій Міо”. Реально стає легше, коли заглиблюєшся в цю історію, і стаєш одним цілим з героєм. Тоді в дитинстві я дивися однойменний фільм, але книга - краща, деталей більше. Наприклад, коли герої їли хліб у бабусі Нонно. Здавалося б, просто й банально. Але мені здається, авторка пережила колись таку зустріч із хлібом. Слова хоч прості, але торкаються до серця. Якщо протягом читання не відчув бажання знайти російський аналог, значить з перекладом усе гаразд. Ілюстрації також класні. Єдине що, звертає на себе увагу, - деталі. Знову ж таки, про епізод з хлібом у бабусі Нонно. В тексті авторка описує, що бабуся була "стара, як світ", а на малюнку ми бачимо, я би сказав, моложаву бабусю років шістдесяти. Далі. Бабуся пригостила гостей хлібом. "То був чорний черствий хліб", а на малюнку ми бачимо білий хліб. До Країни Чужинецької хлопці подорожували у плащах, а на малюнках - ніяких плащів. Але найголовніше, що психотерапія спрацювала) І за це - велике дякую і видавництву, і перекладачці з ілюстратором, і - Астрід Ліндґрен.

Это невероятная, атмосферная и нежная история, вместе с которой не только путешествуешь по далеким волшебным странам, но и вступаешь в борьбу со злом вместе с маленьким, но отважным Мио, познаешь новые страны, заводишь дружбу с новыми людьми, учишься быть отзывчивым и внимательным. Мио с рождения был сиротой, но он не был дорог приемным родителям, и поэтому Мио страстно желал найти своих родных. И однажды под Рождество случилось чудо - Мио получил весточку от своего отца-короля с приглашением вернуться в родные места, где Мио когда-то родился. В большом отцовском замке Мио находит все то, чего ему так не хватало долгие годы жизни в приемной семье - любовь, заботу, терпение, понимание, доброту. Отце дарит Мио волшебного коня Мирамиса и знакомит с замечательным мальчиком Юм-Юмом. Все вместе они будут ездить по всему королевству и знакомится с его приветливыми жителями. Но однажды Мио узнает страшную новость об ужасном рыцаре Като, который устрашает жителей королевства и ворует их детей. И маленький Мио, полный страха, отправится в замок к рыцарю Като, чтобы прекратить его господство. Эта история даже не читается, а как-будто поется - настолько милозвучно и нежно ложатся слова. И хотя сюжет вроде бы обычный, но только А.Линдгрен смогла сделать из него такую очаровательную историю.