"Мене звати Люсі Бартон" читалася легко, але після завершення залишилося відчуття порожнечі. У книзі багато натяків на складні стосунки матері й доньки, але для мене так і не стало зрозуміло, чому між ними така дистанція і чому Люсі майже не спілкується з матір’ю. Здавалося, що історія постійно ходить навколо чогось важливого, але так і не наважується сказати це прямо. Через це мені було важко емоційно прив’язатися до героїв чи співпереживати їм. Після такої кількості хороших відгуків очікувала набагато більшого.

Люси Бартон перенесла операцию и находиться в больнице, открыв глаза она видит свою маму, их отношения трудно назвать душевными. Детство Люси прошло в семье которая жила за гранью нищеты хотя и семья полная и не алкоголики родители, но долгое время они живут в гараже рядом с домом дедушки, почему так для меня осталось загадкой двое взрослых и трое детей живут без удобств: душа и туалета в гараже, а дедушка один наслаждается благами. Из-за этого их семья считалась изгоями, дети потерпели от издевательств в школе. Мать с дочерью начинают вспоминать общих знакомых, Люси давно перебралась в Нью-Йорк и поэтому судьба многих людей которых она знала, осталась для нее неизвестной. Кажется зачем это нам, какой в этом смысл? Но все эти истории о людях, о браке, отношения между родителями и детьми составляют общую картинку и ты понимаешь, что автор не зря нам все это рассказывает. Это очень неспешная история, в принципе это очень в стиле автора, но несмотря на множество отрицательных отзывов мне понравилась эта книга, она вроде бы и не о чем, но в то же время с огромным смыслом, похожая на внутренний диалог с самим собой.

Це уже друга книга, прочитана мною у авторки, і у мене досить дивні відчуття від її творчості. Адже її твори висунуті на досить почесні нагороди, а я не розумію чому. Її книги не здаються мені чимось неймовірним. Дана книга зовсім малесенька, тому і не дивно, що я не встигла проникнутися історією головної героїні. Але стиль написання у авторки мені не імпонує, тому навряд чи я б змогла дочитати книгу, якщо б вона була довшою. Ми зустрічаємо головну героїню на лікарняному ліжку. У неї незрозуміла хвороба, яку лікарі не можуть точно визначити. Вони її постійно оглядають, лікують, але допомогти жінці не можуть. І от до її палати прийшла її матір, і пробула з дочкою п`ять днів. Так головна героїня починає згадувати минуле та розбиратися в усіх тих проблемах, які тягнуться з дитинства. І як спитав би будь-який психолог: "А які у вас стосунки з матір`ю?", так і сама Люсі намагається в цьому розібратися. Тим паче, що її мама сидить біля неї. Але матір її продовжує зводити стіну між собою та своєю дитиною. А це не грає на руку головній героїні, яка як жила в дитинстві з психологічними травмами, так і продовжує жити, а краще сказати виживати. Адже усі проблеми з дитинства вона переносить на стосунки з чоловіком та дітьми. Так як авторка володарка пуліцерівської нагороди, тому в її творах піднімаються теми, які звичні для цієї нагороди - ЛГБТ, расизм, травля. І хоча це дуже важливі теми, і про них треба говорити. Але те, як це робить Елізабет Страут у мені ніяк не відкликається. Якось творчість авторки мені не близька.