це поетичне, гірке й водночас дивовижно красиве дослідження взаємодії людства з іншими світами і самим собою. У кожному оповіданні, розкиданому між пісками Марса та уламками Землі, Бредбері ставить питання про природу людської душі, нашу схильність до самознищення і пошуку нового дому. Його стиль — це симфонія відчуттів, від чудової ніжності до гіркої іронії, що вразить навіть найпрагматичнішого читача. Це не просто фантастика, це філософська медитація, що залишає відлуння в серці ще довго після останньої сторінки.

Іноді цей жанр мені дуже складний, адже я філолог і не розумію точних наук, а тут все дуже гарно і лаконічно подається. Ну і Бредбері неймовірний талант і ілюстрації в книжці - теж чудесні.

"Марсианские хроники" - прекрасная книга. Но она не столько о Марсе, сколько о человечестве. Марсиане были замечательной цивилизацией, у которой люди могли столь многому научиться. Но увы - всё пошло по крайне печальному и ироничному сценарию, в котором люди не поняли ошибок колонизации Нового света и повторили всё то же самое в планетарном масштабе. И человечеству не было интересно и то, что от марсиан осталось - за своим цинизмом они не видят ничего, кроме новых коммерческих возможностей. А в конечном итоге люди разрушили оба некогда прекрасных мира.