Я завжди вважала історію Єлизавети Ярославни і Гаральда Суворого набагато цікавішою і романтичнішою за історію заміжжя її сестри Анни, дружини французького короля Генріха І. Тобто Аннина історія знаменитіша, але Єлизаветина – точно яскравіша. Тому коли випадково побачила цей роман, відразу ухопилась, вирішила, що якщо не сподобається, то й не велика втрата, зате якщо написано добре, улюблений історичний сюжет обросте додатковими деталями. Мушу визнати, що це виявилась хоч і випадкова, але дуже вдала покупка. Тут спрацював і реально цікавий історичний матеріал, і майстерність авторки, книга з художньої точки зору – вищий пілотаж. Історія київської принцеси і харизматичного норвезького забіяки сама по собі дуже цікава, це той випадок, коли вигадкам далеко до реальних подій. Гаральд, якому престол і близько не світив, незважаючи на королівське походження, добивався влади через службу при дворі київського князя Ярослава, згодом у так званій «варязькій гвардії» у Константинополі. Здобувши чималі гроші (але не корону), сватався до Єлизавети і вже потім розділив з племінником владу. В романі реально добре розписані політичні розклади – з усією заплутаністю, як це любили у вікінгів: складні родинні зв’язки, шлюби, клани, бастарди, ситуативні союзи і тривалі склоки, підступи і постійна жага вчепитись комусь у горлянку. Всі ці деталі прекрасно, лаконічно (не перестаю цьому дивуватись) виписані, на диво – не такі уже і заплутані. Тобто, для цього періоду і цих народів складні політичні перипетії дуже характерні (вікінги такі вікінги), проте в романі викладено чітко і ясно, а колорит заварух, характерних для норманів, при цьому збережений. Взагалі, те як Вера Генріксен працює з історичним матеріалом, варте захоплення. Нестора у оповідях Єлизавети про своїх предків я впізнала прямо дослівно (ну, там, Святослав із його «ляжемо тут кістьми»), але ці сюжети абсолютно не вириваються із оповіді, авторські домисли і історичні факти переплетені дуже органічно. Скандинавський героїчний епос я аж так дослівно не впізнаю, але ж інтонації не пропустиш. Впадають у очі в тексті і норвезькі (чи назагал військові) побрехеньки, де реальні випадки обростають додатковими деталями: хтось хвастає, когось на кпини беруть, до когось підлещуються. «– Це правда, що Гаральд завоював Єрусалим? – Це грубе перебільшення: коли згорів Храм Гробу Господнього, візантійський імператор за дозволом халіфа відбудовував, а варязька гвардія була в охороні :)» Неймовірно сильно виписані характери, вони розкриваються поступово, в окремих деталях, репліках, незначних, здавалося б, ситуаціях. І в результаті головні герої постають як живі – з усіма слабкостями і чеснотами. Композиційно зроблено цікаво і складно (не для сприйняття, а з точки зору роботи автора). Здавалося б, ось тобі середньовічна романтична історія – бери і пиши. Але ж ні, роман починається не із років юності (вони з’являться в тексті згодом, у спогадах), історія починається фактично із прощання пари, за плечима якої – понад 20 років явно не безхмарного життя, а попереду – похід Гаральда на Англію. Основна історія, таким чином, побудована як спогади Елісів – Єлизавети про взаємини з Гаральдом і заодно – про добрячу частину історії Північної Європи середини ХІ ст. Більше того, згадка у назві роману «дзеркала», це відсилка до популярного у середньовічній Європі жанру «повчань», «principum specula», буквально «Дзеркал для князів» – від прямих інструкцій щодо різних складових володарювання до створення образу правителя, який би був зразком для наслідування. Вера Генріксен дуже цікаво обігрує цей формат: не буквально, але впізнавано. Вийшло дуже стильне і сильне письмо. Загалом хочеться сказати, що роман написаний блискуче, але це визначення не надто підходить: в книзі більше глибини, аніж зовнішнього блиску. Для мене це однозначно літературне відкриття, тим приємніше, що неочікуване. Рекомендую любителям історії і просто дуже якісних текстів.