Якщо існує у світі книга, яку можна було б назвати “романом для сапіосексуалів” — це були б “Коханці-поліглоти”.  Одна моя викладачка в університеті якось сказала, що в неї язик не повертається назвати всю “жовту пресу” вульгарною. Одне досить відоме в свій час “жовте” видання вона делікатно назвала “полуничкою для інтелектуалів”.  Ось це “полунчика для інтелектуалів” — ідеальна метафора до книги Ліни Вульф!🍓 У центрі сюжету — історії трьох людей, яких об’єднує рукопис. Ці люди живуть у різних містах, належать до різних соціальних прошарків, мають різні уявлення про любов. Та в якийсь момент їхнє життя змінюється саме тому, що вони стикаються з рукописом роману про жінок.  Дивно, але начитавшись відгуків на “Коханців-поліглотів” я зрозуміла, що ця книга або сильно подобається або (буквально) читачі не доходять навіть до половини. Якою ж я знайшла цю книгу?  Для мене це певне занурення в нутрощі іншої людини. Не тої людини, на яку хочеться дивитися та ідеалізувати. А такої, знаєте, — ще десять разів подумаєш, чи не порадити їй хорошого психотерапевта. Герої Вульф — це люди, які з одного боку знають собі ціну, з іншого — ідеалізують життя і пошук кохання. Бо секс для них — це щось зовсім не тілесне (хоч і без цього нікуди). Вони не вміють вимикати голову, коли йдуть у пристрасть, і тому часто розчаровуються. Одна героїня шукає когось також дурного і дикого, як її перший хлопець. Інший — має пунктик щодо коханки, яка володітиме кількома мовами (щоб він міг перемикатися між своїми мовами з нею під час сексу). Третя героїня (представниця італійської буржуазії) — так боїться пірнути у банкрутство сім’ї, що чіпляється спогадами за молодого і недосвідченого коханця, який був із нею лише тому, що вона онучка маркізи. Секс у цих історіях — він взагалі не про секс.  Герої створюють цілі легенди навколо свого досвіду, що врешті формує їх як особистостей.  Інколи складається враження, що вони тільки те й роблять, що помиляються. Ніби їм подобається ця гра у пошук досконалості, віри в ідеального “майбутнього” або “колишнього”. Не скажу, що ця книжка зчинила якусь революцію всередині мене. Але вона точно дозволяє відрефлексувати, прокачати свою емпатію на досвіді нехай і вигаданих персонажів. І так, я з табору тих, хто “прочитав більше половини”, тому сміливо її рекомендую.