Сюжет зосереджується на людині, яка залишається сам на сам із втратою і вирішує діяти за власними правилами - біль поступово перетворюється на холодний розрахунок, а кожен крок наближає до неминучого зіткнення. Події розгортаються жорстко і без пауз, атмосфера похмура, з постійним відчуттям внутрішньої напруги і відсутності виходу. Персонажі діють різко і прямолінійно, їхні рішення продиктовані не стільки логікою, скільки емоціями, що робить історію особливо важкою і переконливою. Для мене роман цікавий саме цією оголеною мотивацією - тут немає романтики насильства, лише гірке усвідомлення ціни помсти і фінал, який залишає відчуття холодної, але логічної завершеності.

Загадковий містер Інгліш, що нажив незбагненні статки легальними, але незрозумілими заняттями, святкує чергову вдалу справу. Однак, це святкування не буде завершено на такій хорошій ноті. Це буде неабияким випробуванням для цього міцного, цілеспрямованого чоловіка. Це буде одкровенням, що відкриє для нього безліч таємниць. Котрісь йому не сподобаються, але врешті решт, все виявиться на краще. Бо нащо обманювати когось, в тому числі й самого себе? Притаманні автору описи жорстокості та агресії, здається, ще не оминули жоден його твір. Але тут вбивства й жорстокість поєднуються з ніжними почуттями: коханням, ввічливістю, щемким відчуттям провини й захопленості. Крізь призму часу (а читала книгу я близько року тому), вся історія здається достатньо романтичною, але це не заважає їй бути водночас цікавою та дивовижною. Звісно, значно цікавіше познайомитись із постаттю вбивці в самому кінці твору, до цього лише приблизно здогадуючись, кому вигідно, хто має мотив і таке інше. Але сюжет «Я сам поховаю своїх мертвих» не був би таким цікавим, якби читач ще зсередини детективу не знав про вбивцю, його зовнішні ознаки та послідовність дій. Загадка тут у іншому - здогадатись для чого було вбито брата містера Інгліша та хто хоче його підставити перед майбутніми виборами?