Зазвичай, я записую свої думки про книгу через пару днів чи тиждень після її прочитання, тільки ж в якийсь момент щось не склалося і я успішно забив на все на добру трійку місяців. Коли прийшов час, щось все-таки написати, зрозумів, що майже нічого не пам’ятаю. Довелося напружитись, щоб дістати хоч декілька спогадів, але вилов вийшов не великий. Можливо, це лише моя особиста проблема, що нічого не відклалося, бо я дуже не люблю збірки коротких історій, а Хронос — якраз наче саме така збірка. У нас тут купа персонажів, що можуть більше не з’явитися, та різноманітних ситуацій, що якось пов’язані між собою (хоча це не точно), тому піймати ритм важко: якихось 200 сторінок, а читалося довго й нудно. Важко комусь порадити цю книгу, однак вона не погана. В ній досить багато цікавих й оригінальних ідей. Так, мораль проста як двері: цінуйте й бережіть час та все таке інше, а втім, за фантазію “мое увожение”. З іншого боку, не впевнений, чи я волів бачити напівлюдей-напів*insert any animal here* в такому романі, які помітно виділяються на фоні. Своєю чергою це дозволило розширити проблематику, проте деталі десь у заблокованій ділянці мозку — вже не відшукаю. Не знаю чи автор ще збирається щось писати, бо після цієї роботи виданої у 2011-у році є лише одна 2016-го, теж з не високим “рейтингом”. Потенціал присутній, тому хотілося б підтримати та побачити новинку. Але й попрацювати над сюжетом, очевидно, трохи треба.

2040 рік. Професор Койфман вперше зумів виділити з людського тіла біологічний час, а разом з тим, змінювати його запас: зменшувати чи збільшувати. «Відтепер людина - вже не раб, а повноцінний володар свого часу. І не лише свого...» І почалось! Хрономати, «обнулення», тайм-ін'єкції, біочасові грабіжники, темпоральні гібриди. Події відбуваються в період липень 2040 - квітень 2047 у країні, назви якої не вказано. (Такий собі збірний образ). Уряду належить «Державний Резерв Біологічного Часу», а кожна людина може розпоряджатись своїм часом, але не цінити його стає вже неможливо! Світ навколо стрімко змінюється: церкви перетворюють у музеї, адже люди відвикають вмирати, відтягуючи час. Цвинтарі стають ретроґрейверами, бо ніхто «у землі гнити не хоче - то бальзам, то кріокапсула». У зоопарку звичайні тварини нікому не цікаві, бо з'явились химерні гібриди. Та найстрашніше - всі можуть дізнатись, «скільки їм відміряно», проте скористатись цим можуть одиниці. Роман невеликий за обсягом, складається з 25 розділів, кожен з яких присвячений певному епізоду, так чи інакше пов'язаному з часовими змінами. Але кожен розділ можна розглядати і як окрему новелу. Чим усе завершиться? Чи зможуть люди старіти і помирати природньо? Чи матимуть звичний вигляд, чи щось середнє між людиною і твариною? Кажуть, найтемніша ніч буває перед світанком. Чи настане світанок?.. «...раніше ми всі так любили вбивати час. Усі ці фільми, ігри, блоги, соціальні мережі... Тобто, у нас відібрали той лише час, який ми однак би розтринькали...»

Я дуже полюбляю антиутопії та футурологічні припущення, тому зацікавилася книгою Тараса Антиповича «Хронос», і хоча його «Помирана» мені більш, ніж не сподобалася, вирішила дати шанс автору ще раз. Спочатку дійсно здається, що книга дуже схожа на фільм «Час» з Тімберлейком. Адже за задумкою автора люди у 2040 змогли виділити з людського тіла біологічний час. «Відтепер людина – вже не раб, а повноправний володар свого часу. І не лише свого… Так почалася ера темпоральних технологій. Так людство остаточно втратило моральну цноту, чи то залишки цієї цноти.». Але у фільмі була сюжетна лінія, а у книзі автор через маленькі історії, які тільки віддалено пересікаються, описує менш ніж на 200 сторінках 7 років трансформації суспільства. На жаль Антипович навіть не намагався пояснити як же стала можлива така технологія, тож реалізм твору страждає. Я не повірила в те, що таке могло б бути насправді – миттєва видозміна тіла (миттєвий Бенджамін Баттон)? Що є добре так це подекуди креатив автора у тих маленьких історіях, які відбуваються у сім’ях, закладах медицини, державних службах, в’язницях тощо. Існує ще одна дивна лінія з гібридами – людьми, схрещеними з тваринами. Про те, як автор знову ж таки «непояснено» вирішив закінчити твір, читайте самі (не хочу надавати спойлер), якщо все ж зацікавилися твором.