Спасибі за відгук! Власне, переклад отримав номінацію на премію Максима Рильського як один з найкращих перекладів художньої книги у 2017 році, але, мабуть, ваша "експертна" думка не рівня оцінкам професійних перекладачів та редакторів. Цікаво, як саме Ви особисто побачили "невичитаний" переклад? Може, навели би якісь приклади, а не були голослівними?

Години - Майкл Каннінгем. Я чи не доросла до книги Пулітцерівського лауреата, чи це просто не моя тема. Тема вічної меланхолії, бажання вкоротити собі віку та, в принципі, якимось тотальним незадоволенням життям при всіх би, здавалось, позитивних моентах. Я зараз процитую старше покоління - з жиру бісяться. До номінантів премій я не доросла, а до сварливої бабці уже - яка молодець. Взагалі я проти коли депресію чи інші психічні розлади знецінюють і називають то сумум то ледарством, то ще чимось. Але от саме в цій книзі щось я не прониклась піднятими темами. Чи то коли тобі на голову може впасти шахед то питання життя і смерті розглядається з зовсім іншого ракурсу ніж у домогосподарки з середнього класу 50-х років Америки, незнаю. Єдина кому повірила це саме історія письменниці, що справді страждала на божевілля. Всі інші, щось таке ніяке. Вірджінія Вулф починає свій найвідоміший роман Міссі Деловей, при цьому намагається приховати від свого чоловіка безумство, що потихеньку її накриває, бо має жагу переїхати в Лондон. Адже краще зійти з розуму в місті ніж скніти в селі. Лора Браун респектабельна дружина героя Другої світової війни живе в передмістті Лос-Анджелеса і розмірковує над вартістю життя. Кларисса Вон готується до вечірки на честь нагородження свого друга письменника. Всіх їх щось обєднує? Але що є таке вічне і стале, що може простягнутись крізь десятилліття крім Смерті?

Вперше познайомилась з сюжетом даної книги я, побачивши однойменний фільм Стівена Долдрі з Ніколь Кідман у ролі легендарної Вулф. На той час я вже ознайомилась з двома романами цієї авторки, і була рада торкнутись до будь-чого пов'язаного з нею, адже її світ поглинув мене цілком. Стиль Вірджинії - це не лише потік свідомості (через що часто її представляють сестрою Джеймса Джойса) - справа у сенсах та оспіваних нею темах. Важливою ланкою у її письмі є не лише те, як вона пише, а й про що вона пише, які події обирає і що висуває на передній план, - буденність, легкість і важкість існування, всеохопна меланхолія, а водночас і свіжість життя та передчуття бажаної смерті. За закінченням твору, написаного Вірджинією, приходить наскрізна думка: "Як добре, що в мене ще є непрочитані твори від неї, адже я скоро неодмінно захочу ще". А що робити тим, хто вже прочитали всю її бібліографію і хочуть ще? (Або, банально, немає українського перекладу?) Що ж... треба написати ще одну художню книгу про Вірджинію Вулф у світі Вірджинії Вулф і зробити це так, як написала б вона сама. Треба описати героїню, що прожила більшу частину життя і тепер його аналізує, підглядаючи за перехожими, як місіс Делловей - і це буде місіс Делловей! - потрібна ще одна розгублена особа зі стабільним, хорошим, але таким осоружним життям, що не сила існувати... Адже усе добре і усе так просто: світ існує, зелень мерехтить відблисками сонця і фонтани б'ють; але усе так погано: хтось не хоче більше терпіти свою хворобу і вічну опіку, не хоче заспокоювати плачі сина та, хай йому грець, прикрашати довбані торти до дня народження - так легко усе зіпсувати. Майкл Каннінгем постановив собі мету і блискуче, тріумфально її виконав, при тому отримавши Пулітцерівську премію. Хвала автору і перекладачці, бо текст неперевершений. Також спасибі Vivat за якісне видання. Книга - прекрасна, раджу шанувальникам Вірджинії Вулф та дещо складної сумної прози.