Сліпота, що відкрила людям очі - не на світ довкола, а на самих себе, на свої страхи, жорстокість, співчуття та потребу бути поміченими іншими. Найбільше мене зачепила цитата: «Що далі, то я бачитиму все гірше, навіть якщо не втрачу зір, то ставатиму з кожним днем більше й більше сліпою, бо не буде тих, хто бачить мене». Мабуть, саме в цьому і полягає одна з головних думок роману: справжня сліпота починається не тоді, коли ми перестаємо бачити світ, а тоді, коли перестаємо бачити одне одного. Книга важка, місцями навіть моторошна, але водночас надзвичайно людяна і така, що залишається з тобою надовго.

невже це все вигадка? як автору вдалось бути таким реалістичним? на назву міста, де відбуваються події, фактично, нічого не вказує. читаєш і думаєш - "а це дуже навіть схоже на моє рідне місто". чи персонажі - кожен інший, всі різні, проте такі універсальні, що читаєш і думаєш - "а цей чоловік дуже навіть схожий на мого сусіда". чудовий ефект причетності! навіть це видання книги від "Фоліо" із дещо незвично побудованими текстом - нема типового поділу на діалоги. і спочатку це здається дивним та незручним, проте швидко звикаєш, і, не зважаючи на це, книга читається легко. тільки не легко, враховуючи сюжет. особисто я мала декілька разів взяти паузу, бо картинки в голові тиснули. жахливу правду про людську природу описує автор. страшно і подумати, що робило би суспільство загалом, та кожна людина зокрема, якби така Сліпота накрила нас. за які гріхи? з якою метою? чи залишилось би тоді суспільство суспільством, а люди людьми. що б кожен з нас зробив у ситуації дружини лікаря? мені книга сподобалась тим, скільки непростих питань вона порушує, на які нема простої відповіді...

Ця книга змусить вас замислитись. Історія про безіменне місто, в якому одного дня люди масово почали сліпнути, та до чого це призвело. Історія, що розкриває людську сутність краще, ніж це можна осягнути власними думками, ба в людей, позбавлених зору, відкривається їх справжнє «я» та загострюється інстинкт самозбереження. Книга, що по своїй суті, є здебільшого антиутопічною, розповість вам про способи прожиття людей, позбавлених зору, про зміни в їх поведінці, ставленні одне до одного та безумовно страх. Історію окреслює те, що з якихось причин одна жінка не втратила здатність бачити, і те, що вона споглядала натомість, відкривало їй людські істини краще, ніж будь-коли інше. В якомусь сенсі, гадаю, цієї жінкою є кожен читач, адже він теж споглядає на сліпий світ і те, що з ним трапилось. Для мене твір «Сліпота» Жозе Сарамаґо — це зображення фатальності, крихкості та слабкості людства. Хоч ми і є на вершині всього живого, враховуючи, що, як вид, єдині маємо свідомість, як мало нам потрібно, щоб втратити все? Втратити здатність бачити — чи є це втратою людяності? «Сліпота» змусить, як ніколи правильно, розставити пріоритети і зрозуміти, що справді цінно в нашому житті, а що не несе великого значення. Раджу всім до прочитання цей твір, який можу ознаменувати, як притчу сучасності. Особливо відзначаю манеру написання, стиль викладу тексту змушує захопливо продовжувати поринати в історію.