«У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» – цю фразу головна героїня дебютного роману Ніни Кур’яти «Дзвінка» чутиме безліч разів. І постійно долатиме чужі стереотипи стосовно себе і своїх земляків з українського Півдня.

Ця книга про те, як це — народитися українкою в СРСР, відчути на собі спочатку радянську пропаганду і мовну дискримінацію, а потім –  упередженість земляків з інших регіонів. Створити та втримати власну ідентичність Дзвінці допомагає сім’я – саме родинні історії та сімейне виховання сіють в ній зерна сумніву стосовно того, а чи варто вірити тому, що говорять у школі, пишуть в газетах і «брешуть» по телевізору.   

Дитинство головної героїні припадає на добу пізнього Брєжнєва і початку «Перестройки», юність — на розвал Радянського Союзу та сумнозвісні дев’яності, а доросле життя — на остаточне становлення Незалежності. Переїхавши до Одеси, Дзвінка має відстоювати свою інакшість в зросійщеному середовищі, а згодом в Києві та на Заході України має доводити, що вона – така сама українка, як і ті, хто народилися по інший бік Збруча, її рідна мова – українська, і на Одещині живуть українці.

Герої книги розмовляють українською та російською мовами, подільським та галицьким діалектом – і, звісно ж, суржиком. Там є такі слова, як «клубніка», «помидора», «ґаблі», «каляфьор» і «спіжарка». Все, як у нашому житті, такому багатому на непередбачувані обставини і різноманітні культурні коди.