Ця книжка — історії дочок, матерів, бабусь, жінок. Переважно темношкірих, які нині живуть у Великій Британії. Багато з героїнь починали своє життя з нуля в новій країні, де вони були геть чужими, у першу чергу через колір шкіри. Життя їхнє не було легким, і тому особливо викликає захват їхня сила протистояти усім негараздам і викликам долі. Цікавий погляд різних поколінь і соціальних прошарків на ту саму проблему. Погляд двох людей на одну ту саму ситуацію. Для мене стало відкриттям дещо зі світу лесбійства. Я вважала, що жінка жінку розуміє, мабуть таки, краще, ніж чоловік жінку чи жінка чоловіка, а тому думала, що такі стосунки більш рівні та надійні (мабуть, такий собі міф). Несподівано було дізнатися про те, що і лесбійські стосунки можуть бути токсичними. Стиль написання доволі незвичний — без розділових знаків і діалогів у їх класичному розумінні. Тобто, герої говорять між собою, але речення побудовані якось інакше і, як не дивно, через кілька сторінок книжки ти звикаєш і написане, особливо діалоги, сприймаються навіть легше без оцих всіх тире і ком. Спочатку здається, що розповідаються окремі історії, але потім починаєш розуміти, що дивним чином долі усіх в цій книжці перетинаються. Особливо несподіваним виявився кінець. Це та книжка, яку б я перечитала, щоб розкласти собі по поличках, хто там кому ким доводиться і щоб трохи глибше обміркувати деякі питання, які раніше мене геть не обходили.

Я зараз намагаюсь повернутись до читання після перерви в роки, та ця книга точно мені в цьому допомогла. Тут у мене була можливість дізнатись більше про історії людей з інших культур, побачити одну ситуацію з двох різних боків, зазвичай доньки та мами Та співчувати обом, бо могла прочитати хід думок обох сторін Я точно хотіла б її перечитати, заглибившись ще більше в їх історії, які відчувались справжніми, ніби це історії людей які пережили подібні події і я рада що могла їх прочитати

Хочеться процитувати саму авторку. В своєму інтерв’ю журналу The Times вона сказала про роман «Дівчина, жінка, інакша» таке: «Коли я почала писати книгу шість років тому, я була сита по горло відсутністю темношкірих жінок у британській літературі. Тому хотіла подивитися, скільки персонажів зможу задіяти у романі». Тож, ми маємо 12 історій жінок (переважно темношкірих), різних професій та віку. Їх долі, не пов’язані, на перший погляд, в результаті переплітаються в єдиний сюжет. Це, певно, найбільш незвична книжка для мене. Але точно хочеться ще перекладів цієї авторки, аби познайомитися ближче. Чим же незвично? Почнемо з оформлення тексту: відсутні крапки, великі літери (окрім власних назв), не має «тире» для позначення діалогу, а речення може бути на половині розділено на абзаци. (Дещо схоже читала у Жозе Сарамаго, проте, там більш складна манера.) Такий стиль, на мою думку, спонукає до вдумливого читання, навіть іноді читати «між рядків». Сюжет оснований навколо складних життєвих обставин жінок, які виявилися дещо іншими перед суспілсьтвом (колір шкіри, сексуальна орієнтація, гендерне самовизначення, фінансовий достаток). Правду кажучи, світ фемінізму виявися глибшим, ще більш неоднозначним ніж я думала. В ньому так багато тонкощів та задач, які лише доведеться вирішити жінкам. Але Бернардін Еварісто не дає категоричних визначень, її книга схожа чимось на потік свідомості. Тобто, треба дивитися глибше. А ще, напрошується такий висновок, що немає ідеальних людей, всі (!) роблять помилки, але іноді важливо просто зуміти їх виправити… Я рада, що прочитала цю книжку, вона однозначно зарахована в список моїх улюблених. Також я націлена більше дізнатися про основну проблематику, яка прослідковується в романі. Рекомендую!