Після прочитання книги «Дім дивних дітей», автором якої є Ренсом Ріґґз, у мене склалося неоднозначне враження. Спершу, про погане. Мені особисто, як професійній художниці, дуже різало око розташування тексту на сторінках: зверху багато вільного місці, а знизу – кольорова віньєтка, котра «з’їла» вільний простір. Суто візуально текст на кожній сторінці ніби важко звалюється вниз. Виглядає це не композиційно. Іще одне. Слова «Пролог» і всі наступні розділи («Розділ перший», «Розділ другий» тощо) надруковані на пістрявому червоно-чорному тлі тонким білим шрифтом, який геть погано читається. На мою думку, це не доопрацювання художнього редактора і керівника проекту. А тепер про хороше. На обкладинці красива картинка, власне постер із одно іменного фільму. А це одразу ж привабило мене, як читача. Старовинні фотографії, які виступають тут у ролі ілюстрацій, майстерно вписані в текст. Все гранично зрозуміло та достатньо органічно. Щодо наповнення. Сам роман являє собою доволі моторошну і разом із цим жахливо цікаву фантазію Ренсома Реґґза. А він, варто зазначити, дійсно майстер своєї справи, адже читаючи рядок за рядком автор, як майстерний маніпулятор змушує читача відчувати певні емоції та співпереживати героям роману. І це чудово. Саме таким і має бути літературне мистецтво. У підсумку можу сказати: книга «Дім дивних дітей» заслуговує уваги, навіть не дивлячись на деякі художні композиційні прорахунки.

Цикл книг про дивних дітей однозначно стане одним із моїх улюблених. Саме з цього циклу почалась моя велика любов до фентезі. Окрім того, що це дуже цікавий світ та історія загалом, тут ще й порушується дуже багато проблем, які актуальні і зараз: відносини батьків та дітей, дорослішання дитини, перше кохання, смерть, нерозуміння з боку батьків і т.д. У центрі сюжету знаходиться хлопець на ім'я Джейкоб. Дідусь йому з самого дитинства розповідав про дітей, у яких є дивні здібності: одні невагомі, інші руками утворюють вогонь, ще інші надзвичайно сильні. І ніби на підтвердження всіх він показував онуку фотокартки цих дітей. Проте роки ідуть, Джейкоб дорослішає та з часом перестає вірити розповідям дідуся, вважаючи їх старечим маразмом чи щось типу того. І все б нічого, якби одного дня дідусь Ейб не помер за дивних обставин, а перед смертю не назвав Джейкобу назву острова. Після смерті дідуся батьки дуже переживали за свого хлопчика, адже він був дуже прив'язаний до чоловіка, тому Джейкоба відправили до психолога, а той порадив їм знайти цей острів, щоб переконатися, що там немає нічого такого. До чого може призвести така подорож? Чи говорив дідусь Ейб правду? Однозначно раджу читати цю неймовірну історію!