Маю за честь стверджувати, що Олег Гердій - мій друг. Один з багатьох знайомих божевільних олегів, яких я колекціоную. Кожен олег - це завжди тонка натура, завжди - прокрастинатор і ледащо, і завжди - повний вільнодум і трішечки геній, тож я не здивувався, що саме якийсь Олег Гердій виявився автором такого беззаперечного, безсмертного шедевру. Я поставив йому багато лайків "у захваті", а тоді він мені безплатно подарував цю книгу (самі так не пробуйте, у вас не вийде). Так ми і подружились. Взагалі, "Олег Гердій" несамовито нагадує і фонетично перегукується з "Олег Голосій" - пам'ятаєте такого художника київського пост-радянського авангарду? Він ще написав картину "Психоделічна Атака Блакитних Кроликів". Ні-ні, вона дійсно існує - погугліть. "Олег был человеком неспокойным и странным" - так про нього відгукуються сучасники. Так-от, той Олег тоді, здається, загинув від наркоти (?), а зараз уже зовсім інший олег - але геніальність та сама. Навіть звукоряд той самий. Щодо твору, "Діди, трикутники, облизування літаків, кінець і початок світу" - є найчистішим пост-модерном, найконцентрованішою його формою. Хоча сам постмодерн вже давно вмер, але такого його вираження ще не було - за всю його давно минулу, багатодесятилітню епоху. Таким чином, в лиці "Дідів, трикутників..." ми маємо феномен анклаву Пост-модерну у Метамодерні (чи Новій Щирості), причому анклав цей не географічний, а часовий. І сприймається він - у плані моди і цайтгайсту - цілком актуально, навіть свіжо. Як людина з його покоління, я Олега чудово розумію, і розумію, що він хотів цим сказати. Колись, двадцять і більше років тому, ми, школярами, страх як любили бавитись у найрізноманітніше божевілля. У нас була "Лабораторія Скажених Докторів", де ми змішували любі перші-ліпші просрочені мазі і уявляли себе шизанутими хіміками. А в 2000-2001 популярною була тема портретів - ми малювали їх один на одного, і старалися робити ці шаржі не чимкращими з художньої сторони, а чимбожевільнішими. Один з них, як нині пам'ятаю, називався "Психічний доктор". Ці малюночки, навмисне здеградовані і примітивні, були один в один подібні до тих, що ними проілюстрував Олег Гердій свою книжку. Ми всі, мілленіали - істоти максимально інфантильні, але і бунтарські водночас. Це, дещо дивне поєднання і підштовхувало нас самовиражатись у мистецькому, але якнайбільш концентрованому божевіллі. Нас нервував занадто "серйозний" світ, придуманий нашими попередниками. Ми хотіли побавитись - і то побавитись на тих територіях, на які ніхто ще не заходив до сьогоднішнього віку. "Зруйнувати всі межі" - як принцип, як ідеологія. "Психічність" і абсурд - як прапор, під яким ідуть нові романтики. Всередині ці "нові романтики" - люди насправді крайнє душевні і делікатно організовані, але ззовні - от таким от був їх протест. Втім, самореалізуватися більшості з нас (особливо в Україні) не дали. Нам так і не вдалося скинути з світу окови правильності і ханженства, хоча він уже все одно знаачно більш вільний, ніж був за нашого пост-радянського дитинства... Наші ідеї утопії та ідеальної держави, з розумінням яких ми буквально народились - так і не допустили до втілення: капіталоцентризм більшості коли-небудь існуючих влад творить нові і нові радянські союзи. Вже і довжелезна доба пост-модерну встигла скінчитися, вже й ми майже постаріли - а світ, вимріяний мілленіалами, багато в чому так і залишився незакритим гештальтом. І ось зараз, коли, здається, уже все скінчено - Олег витягає своє ідейне, вдаване божевілля як свій найбільший козир. Як останній, і найбільш радикальний релікт мілленіального світогляду. За сумісництвом, саме він є і однією з найцікавіших площин пост-модерну, яка досі так ніким і не була реалізована в мистецтві. Адже "стандартний" пост-модерн був малоприємним: епоха несмаку і цинізму. Але от квінтенсований, гіперболізований (аж до божевілля) пост-модерн - уже щось зовсім інше, і, як не парадоксально - чесніше, миліше. Насправді не дивно, що такий, найцікавіший його варіант реалізував саме мілленіал: якщо вдуматись, власне мілленіали і придумали новітню епоху, метамодерн - бо в пост-модерні вони лише жили і формувались, але він завжди був для них чужим, нерідним. Це частково й пояснює, чому "постмодерновий анклав" Гердія в еру метамодерну сприймається так свіжо - він просто робить природні для себе речі. А інша частина пояснення цього диво-феномену лежить в тому, що у facebook (котрий власне і є місцем побутування творчості Олега) просто не міг виникнути чисто-метамодерний продукт: фейсбук сам по собі є глибоко застарілим, пост-модерним, а жорстка, майже тоталітарна цензура цієї соцмережі з найрізноманітніших тем і приводів (нюдси, піратська музика, образливі слова, сексизм, расизм, cancel culture, огидні картинки etc.) фактично унеможливлює там навіть тихе існування метамодерного мистецтва, котре базується у великій частині на шок-контенті, багатозначності, мультиінтерпретаційності, на жарті, на мемі. Ось саме в таких умовах і появився Гердій - новий пророк нашого часу, якого ми - хочемо чи не хочемо, мусимо слухати. Тож навіть якщо казочки Гердія викликають у вас страх, гидь, шок; навіть якщо ви їх не збираєтесь читати своїм дітям - все одно придбайте цю книгу. Просто щоб хоча би побачити, як виглядає найновіше книжкове мистецтво, живий авангард наших днів.

Кілька років тому натрапила в Фейсбуці на допис Олега Гердія. Була приємно вражена побачити справжнісінький абсурд. В українській літературі, на жаль, є вкраплення абсурду, тому побачити абсурд у чистому вигляді було дуже великою радістю. І от минулого року дізналася, що вийшла книжка Олега Гердія. По назві було зразу зрозуміло, що вона саме така, на яку я й очікую. У книжці багато смертей і негативних історій, зрозуміло, що вони не обґрунтовані і навіть смішні. Але подекуди було моторошно читати такі твори. Коли головному героєві, наприклад, відпилюють ноги, або до оповідача приходить в гості труп, і він телефонує у державну службу й повідомляє, що хоче зробити труп своїм прийомним родичем, або під шкіру головному героєві залазять слимаки… Також часто автор вдається до абсурдної інтерпретації біблійних легенд, наприклад, Адам і Єва працюють у біологічній лабораторії, де змішали гени янгола, який з’їв яблуко, із генами черв’яка в цьому яблуці, Єва спарувалася з ним і народила чимало чортенят. Врешті Бог вигнав їх із раю і почистив їм пам'ять, тому вони й не знають, чому їх вигнали. Також автор часто вдається до абсурдування казкових персонажів. Наприклад, зображує Червону Шапочку злісною дівчиною, яка вбиває вовка, одягає на себе його шкуру, приходить у такому вигляді до бабусі, відрізає їй ноги, руки й язик, зашиває ще живу бабцю в шкурі вовка, кличе на допомогу мисливців, які вбивають бабусю, пригощає бабусятиною… Твори насправді дуже короткі – по одній-дві сторінки – та читати їх багато не можливо за раз, тому я розтягнула книжку на пару місяців. Але загалом дуже задоволена, що в українській літературі з’явилися, нарешті, абсурдні твори.