Роман задумувався зовсім не як роман (хай би як це звучало), а як пранк. Так, ви правильно почули – Дідро хотів заманити свого друга, маркіза де-Круамара назад до Парижа, тому він написав низку листів нібито від черниці Сюзанни, в яких вона благає маркіза допомогти їй відмовитися від обітниць і описує своє нестерпне життя в монастирі, до якого її віддали проти її волі. У Вікіпедії також написано, що у Дідро була сестра черниця, яка померла у французькій католицькій церкві від перевтоми. Кажуть, що це змінило його погляд на релігію. Це було дуже складно, довго та емоційно. Я відкладала книгу і знову брала до рук, читала по 10-20 сторінок, а потім по 90. Моментами я думала, що не дочитаю, мене рятувало розуміння того, що це жарт. Хоча я розумію, що таке цілком могло (і може) відбуватися у реальному світі. Дідро трохи розважається з цією книгою. Він створює найжалюгіднішу та найневиннішу персонажку, яку тільки може, а потім піддає її всіляким стражданням: від ходьби по розбитому склі до небажаних лесбійських залицянь. Бідолашна невинна Сюзанна! Проте іноді в мене виникало питання: чи справді все так? Чи надійна наша оповідачка? Між рядками твору відбувається багато чого, зокрема сильна феміністична полеміка, яка випереджала свій час на століття – і це одне з небагатьох, що мені сподобалось. Кінцівка здається трохи поспішною, а часом проза стає дуже “щільною” і нечитабельною (а ще тут немає розділів