Коли я читав цю книгу, то ніби сам опинився в тій темній лондонській студії під час бліцу - сирени, відключене світло, п’ятеро людей у одній кімнаті, і раптом постріл за стіною. Мені дуже подобалося, як напруга наростає повільно: всі сидять, грають у карти, малюють портрет, а ти вже відчуваєш, що щось не так. Особливо зачепив старий Фробішер з револьвером - такий типовий англійський дядечко, який здається нешкідливим, але тримає всіх у напрузі. І коли починаються взаємні звинувачення - це просто шедевр: родина рве один одного на шматки, а ти сидиш і думаєш "ну хто ж із них?". Фінал мене добряче шокував - не тому, що несподіваний, а тому, що все ідеально складається, і ти розумієш, як тебе водили за ніс. Після останньої сторінки я довго сидів і перебирав у голові деталі - класика золотого віку, яка працює й досі. Для мене це одна з тих книг, які хочеться перечитати відразу, щоб подивитися, де я прогавив підказки.