Батько Вепр - Террі Пратчетт. Хочете пройнятися духом Різдва, пригод, божевілля і гумору? Тоді ця книга саме те що ви шукаєте. Стиль автора неповторний. На грані сюру. Інколи буває тяжко вслідкувати за подіями і сюжетними лініями, а їх завжди в Пратчетта достатньо. Можливо, спочатку вам нічого не буде зрозумілим, а можливо не розвидниться і далі, проте насолоду від книги ви отримаєте. Адже неповторний англійський гумор та мова перекладу просто тішить душу. Мені здається, що у автора в книгах так багато всього через те, що він дуже любить своїх героїв і намагається, хоч по трошечки проте згадати кожного в новому творі. Це схоже навіть не на цикл, а на те як на сімейних вечірках розповідають про всіх раніше бачених родичів одномоментно. Мені таке до вподоби. В Дискосвіт прийшла біда - зник Батько Вепр (той що в нашому світі є Санта Клаусом). А його місце зайняв Смерть, що тренує ХОХОХО, з ельфом Альбертом, поціновувачем хересу і свинячих пирогів. Звідкись почали з'являтись гноми бородавок, феї веселощів і боги похмілля, а онучці Смерті - Сьюзен знову не дають жити спокійним життям гувернантки, що ганяє бабаїв з під дитячих ліжок кочергою. А до чого тут Аудитори та напівбожевільний найманець з гільдії убивць Часначай? Потрібно читати, адже без келешку хересу і редьки тут не розберешся

Батько Вепр зник, але ж Вепроніч вже на носі! Тому його заміщає чоловік із дивним голосом та надзвичайно людяними прагненнями. Чи зможе його онука повернути все на своє місце ? В цій книзі надто багато всього намішано. І саме це є її основним недоліком. Я нарахувала 5 сюжетних ліній. Проте, більшість з них здалися мені просто зайвими, затягнутими та не дуже цікавими. Вони перебивали враження від цікавіших ліній. Двох вистачило б з головою. Стиль написання книги мене теж не здивував. Порівняно із іншою книгою цього автора, тут замало гумору, цитат та просто цікавих моментів. Звичайний художній текст, що навіть трохи розчарувало. Але, дещо мені в цій книзі й сподобалось. Дуже зацікавили такі персонажі, як Смерть і особливо Сюзен. І тому я вже майже впевнена у тому, яку книгу Пратчетта читатиму наступною

Це 4 прочитана у Пратчетта книга, і поки що вона подобається мені найбільше з усіх. Несхожа на попередні, тут менше власне пародії і висміювання штампів, більше гумору і філософії, пригод, від яких неможливо відірватися, а також дивовижної атмосфери Вепроночі. Дія усієї книги відбувається впродовж однієї різдвяної ночі. Таємничі Аудитори хочуть вбити Батька Вепра, вбити по справжньому, щоб він не міг відродитися. Щоб цього не сталося, треба, по-перше, завадити вбивцям, по-друге, відновити віру людей в цього бога. З останнім завданням впорується Смерть, який перевдягається в Батька Вепра, і всю ніч розносить подарунки, зустрічається з дітьми, лазить крізь димоходи, не забуваючи на кінець сказати: «ХО-ХО-ХО». Також в історії є Сьюзан – внучка Смерті, яка працює звичайнісінькою гувернанткою. Одначе про яку звичайність можна говорити, якщо ти – внучка Смерті, можеш ставати невидимою, бачити магічні сутності і чудовиськ, перемагати їх у двобої кочергою? Також вона хоче зрозуміти, що за гру затіяв її дід, куди подівся Батько Вепр і хто викрав Зубну Фею? Звісно, історія не обійшлася без найманців, перед якими стояло завдання викрасти і вбити, і головного найманого вбивці Чайчая, який вразив мене дитячою жорстокістю, розумом і травмованістю. «Батько Вепр» - це історія в першу чергу про віру, що робить нас людьми.