Цю книгу я читала серцем. Вона про дитинство, дорослішання, страхи й маленькі радощі, які з роками не зникають, а лише змінюють форму. Маккамон дуже тонко передає відчуття того моменту, коли світ ще здається безмежним і трохи небезпечним, але водночас неймовірно живим. У цій історії є темрява, світло, гумор і щемка ностальгія - усе переплетено так, що неможливо залишитися байдужим. Книга захоплює не сюжетом заради сюжету, а атмосферою і справжніми емоціями. Для мене це впевнені 5 з 5. Дуже тепла, мудра і людяна історія, яка надовго залишається з читачем.

Цю книгу я дуже хотіла прочитати — бачила про неї стільки гарних відгуків! Але поки читала моє ставлення постійно змінювалося. Спочатку мені дуже подобалось, потім я втрачала інтерес, потім знову було цікаво. Якась синусоїда виходила 〰️ "1964 рік. Ідилічне містечко Зефір у штаті Алабама. Люди працюють на папірні та молочарні, священники виголошують палкі проповіді, десь у космосі летять перші супутники та кораблі, стосунки чорних і білих ще неоднозначні. І є в житті речі, що вражають уяву дванадцятирічного Корі Макенсона, який мріє стати письменником. Як і кожен хлопчина, він проживає шкільні клопоти, радість канікул та пригоди в гурті друзів. І не має сумніву, що духи можуть навідуватися до живих, що в лісі за містом переховуються небезпечні злочинці, а в річці живе прадавня гігантська істота. Корі спостерігає за цими явищами з таким захватом, на який ми здатні лише в дитинстві. А випадково побачені злочини та невипадкові пошуки правди ведуть героїв світом, де стикаються щира наївність і справжнє зло. Поміж ними — речі моторошні і прекрасні, чарівні і шалені, фантастичні й реальні. Корі занурюється у глибини загадок Зефіра і згодом виявляє: хоча дитячі радощі розвіюються і лишаються позаду, але й дорослішання — це теж химерно-прекрасна подорож." Чому так? Думаю, справа в тому, що ця книга — це суміш різних стилів: ✔️Є детективна лінія — і вона мені справді зайшла. Книга почалася динамічно, заінтригувала, але потім детективна складова раптово «стухла», з’являлася уривками й знову губилася. Коли вона була, я читала із задоволенням, коли ні — ставало нуднувато. ✔️Є фентезійна лінія, але вона тут невелика та наче зайва, бо книга не повністю у жанрі фентезі, і ці несподівані «магічні вкраплення» виглядали дивно, як на мене. Зате дуже сподобалися моменти рефлексій про письменництво, дитинство, дорослішання, смерть. От наприклад: "Не проходь крізь день, нічого з нього не запам'ятавши, не відклавши цей спогад як скарб. Бо то і є скарб. І спогади – це прекрасні двері, Корі. Вони і вчителі, і друзі, і тренери душевної стійкості. Коли дивишся на щось, не просто дивися, бач те, на що дивишся. По-справжньому. Бач так, що коли запишеш, щоб інша людина теж змогла побачити." "Ніщо у світі не викликає такого жаху і захвату, як чистий аркуш. Жах, бо ти з ним сам на сам, лишаєш темний слід на сніговій рівнині. А захват, бо ніхто крім тебе не знає, куди прямуєш, та й сам ти точно не можеш сказати, чим завершиш." "На вигляд вони, може, й дорослі, але це маска. Це просто глина часу. Люди в глибині душі – все одно діти. Вони далі хочуть стрибати і гратися, тільки заважає тяжка глина." "Не спіши виростати, постарайся побути хлопцем, скільки зможеш, бо коли втратиш ці чари, назад не випросиш." "Бо смерть пізнати неможливо, з нею не можна подружитися. Якщо уявити смерть у подобі хлопця, то це буде самотня постать, яка стоїть на краю майданчика, коли повітря іскриться сміхом інших дітей." Дратувала присутність великої другорядних персонажів, вони всі у мене плутались у голові. А історії про них здавалися зайвими, і я чекала, коли ж автор повернеться до головного

"Життя хлопця" - книга про дорослішання, стосунки в родині, дружбу та пошуки себе з елементами магічного реалізму. Роман, з яким я змогла повернутися в дитинство і пережити купу чудових емоцій. А ще, особисто мені, роман "перекликався" з твором Гарпера Лі "Вбити пересмішника", там порушеється багато схожих тем - расової дискримінації, булінгу і жорстокості в сім'ї.