Кажуть, розвиток всього нині сущого відбувається по висхідній спіралі... Дивна, скажу я вам, та спіраль. Не знаю, як в інших країнах, а у нас чи не Укравтошосдор брав участь в її будівництві? Згадуючи своє дитинство і юність, не знаходжу в своїй пам'яті фактів, щоб хтось з моїх друзів-однолітків хотів би залишитись в якомусь проміжку часу: - в садочку, школі, інституті... Якось ми, у свій час, не сприймали ту, просякнуту нав'язливою ностальгією пісню:

Школьные годы чудесные,

С дружбою, с книгою, с песнею,

Как они быстро летят!

Их не воротишь назад.

Разве они пролетят без следа?

Нет, не забудет никто никогда

Школьные годы

Их не воротишь назад... Так, забути їх важко, але й повернути їх, про що так жалкує Євген Долматовський, слава Богу, неможливо!

Не повернути, а навпаки, ми старались з усієї сили вирватись з тих "чудових" шкільних років. Багато хто з моїх друзів, після семирічки йшли в ПТУ, щоб вже не сидіти на шиї в батьків, а посильно помагати сім'ї. Дехто, як я, продовжував середню освіту у вечірній школі, навчаючись, заодно і майбутньої професії.

Чому я про це пишу? Тому, що, хоч і вже звично, але ще дивно чути від вже досить дорослої молоді бажання ще пару-трійку років відсидіти на добряче прогрітої за попередні роки шкільній лаві... Боязнь майбутнього? Страх вперше "стати на крило?"

Ні, ми на були еталоном, ми теж відрізнялись від батьків більшою інфантильністю.

Ми вже не

"Мчались, мечтая постичь поскорей

Грамматику боя, язык батарей ."

І все ж, якимись не такими, як наші діти, були ми... От і надумав я описати своє життя, свій шлях становлення від школяра до інженера, можливо для того, щоб вам було що з чим порівняти.

Дякую, що знайшли час ознайомитися з моїми автобіографічними спогадами.