«Жінка без гробівця» це історична розповідь про одну німецьку родину, чоловіки якої були впевнені – що арійці, це раса обраних і саме їм вирішувати кому жити, а кому померти. Автор, намагається виправдовувати своїх дідусів, дядька та батька, але робить він це все якось невпевнено. Звинувачуючи у всьому то словенців, то обставини, то інших людей. Але саме німці, ще 1900 році почали утворювати таємні угрупування з відкрито варварським нахилом. Словенці прагнули, аби на їх території були розташовані їх школи, де вивчали б їх мову та звичаї. Вони вимагали називати міста та вулиці словенськими назвами…але німці були проти, жорстоко проти…вам нічого це не нагадує? Історія йде по спіралі… Дуже сумно, що постраждало дуже багато людей, які зовсім не мали відношення до цих подій, які просто намагалися жити заради своєї родини, братів, сестер, дітей. Як наприклад, тітка автора. Події, описані в книги розпочинаються на кінці 18 століття і розтягуються до нашого часу. Напевне саме так автор хоче показати, що все почалося задовго до появи Гітлера, що німці завжди вважали себе кращими. Вони могли нехтувати багатьма речами, які були дуже важливі в суспільстві наприкінці 1890 на початку 1920 років. Мене не переконало. Я і досі маю свою думку, що до всіх тих подій, від яких холоне кров і зараз.

«Жінка без гробівця» В мене настільки протирічні відчуття від цієї книги, що я не можу однозначно відповісти, яке ж у мене від неї враження по прочитанню. З однієї сторони книга мені взагалі не сподобалася, з іншої – дуже цікаво. Спробую пояснити. Книга – це розповідь Мартіна Поллака про свою тітку Пауліну Баст-Дрольц, німкеню за національністю, яка все своє життя прожила в містечку Лашко у Словенії, ніколи нікому нічого поганого не зробила, взагалі вела тихе усамітнене життя, але у 1945 році була переміщена югославськими партизанами в концтабір, де й загинула через жорстоке поводження. Поллак зацікавився долею тітки, бо мало хто з його сім’ї про неї згадував, ніби й не було її ніколи, і дослідження про її життя і смерть вилилося в цю книгу. Але, насправді, це розповідь не про тітку – це розповідь про Словенію. Саме тому я й читала книгу, бо взагалі не знала історію того періоду в цій країні і саме це було для мене цікавим у книзі. Словенія входила до Австро-Угорщини, туди переселилося багато німців та австрійців, тривалий час повним ходом відбувалося знімечення місцевого населення, попрання прав корінного населення, і лише після Першої Світової війни почався зворотній процес, який, знову ж таки, був припинений приходом до влади Гітлера, ростом у словенських німців націонал-соціалістичної свідомості, вступом Югославії на боці Німеччини у другу світову війну. Поллак не міг би описати історію життя своєї тітки не описуючи процесів, які відбувалися в Словенії, бо саме вони були і причиною і наслідком тітчиної смерті. Саме в цих описах для мене було багато цікавого і корисного, бо воно ніби відзеркалює наше нинішнє сьогодення – те, що відбувається в Україні. «Тоді, коли Пауліна росла у Тюффері, тут жили переважно німці, у всіх офіційних установах також працювали німці, була одна німецька початкова школа і німецький дитсадок, були німецькі організації, німецький банк. Натомість в околицях у селах жили здебільшого словенці. Переважна більшість німців не завдавала собі праці вивчити мову словенського населення, обмежуючись кількома фразами, необхідними у побуті. Про це їм згодом довелося пошкодувати» - коли я це читаю, у мене дежавю, треба тільки «німці» і «словенці» замінити на назви інших націй з нашої країни. Типова політика колонізації. Мене дуже вразив описаний факт того, як словенці «відроджувалися», бо це б могло бути дуже гарним прикладом для нашої країни – «радикальна словенізація шкіл»: «…прізвища учнів ретельно аналізували. Дітей, які мали бодай одного словенського предка, не зараховували до німецької меншини і не допускали до занять німецькою мовою. Завдяки цьому за кілька років вдалося перетворити більшість колишніх німецьких шкіл на словенські». Тобто, виклад історичних подій, - саме це було (як на мене) цікаве в книзі. Сама ж історія тітки Пауліни нецікава та її майже немає, так як ця жінка була нічим не примітною – жила собі тихо і спокійно, а потім попала в жорна історії через своє походження. На жаль. Так часто буває. Тому оповідь Поллака практично не про тітку. Намагання вияснити, чому її заарештували і запроторили до табору нічим не увінчалося, бо, здається, це було або спонтанне або помилкове чиєсь рішення, яке не мало жодної логіки. Просто жорна історії – «На відміну від своїх братів…Пауліна ніколи не була націонал-соціалісткою і завжди гідно ставилася до словенців. Вона жила тихим і замкнутим життям, була дивачкою, можливо, відлюдькуватою, але завжди привітною і готовою допомогти. Те, що після війни трагічно загинула саме Пауліна (коли її рідні брати – ярі націонал-соціалісти були живі-здорові і продовжили працювати адвокатами), - це гірка іронія долі» Описи тітчиного життя і життя її родини мене відверто втомлювали - я плуталась в усіх цих братах, їх дружинах та дітях, служницях та секретарках. Це було відверто нудно. Уже через декілька сторінок забуваєш, хто кому ким приходиться. Це чимось нагадувало «Сто років самотності» Маркеса з купою персонажів, але в даному романі вони хоч не мали однакових імен. При бажанні можна було намалювати генеалогічну табличку, щоб розуміти, про кого мова, але в мене такої мети не було, так як мене цікавив загальний фон, імена і назви людей тут були скоріше вторинними, ніби декораціями. Крім того, така табличка в книзі, як виявилося, вже є, правда, натикаєшся на неї на останній сторінці. Саме через ці описи книги мені було читати нудно – щоб не закинути книгу взагалі, я поставила собі завдання прочитувати по десять сторінок в день (добре, що книга необ’ємна), щоб мати уявлення про той Словенський період історії. Тому моя власна оцінка даній книзі саме така – цікаво, якщо мати на меті ознайомлення з історичними подіями, нудно, якщо мати на меті прочитати художню книгу про долю жінки. Окремо хочу відмітити переклад з німецької. Якщо не звертати увагу на кілька русизмів, то сам переклад досить хороший – читається легко, простий і приємний виклад.

Мартіна Поллака я читаю завжди із захопленням і цікавістю, і водночас це круті уроки історії на прикладі його родини чи взагалі різних індивідуальних, приватних історій. А таким чином оповідати, ще й так легко, вдається не кожному письменнику-науковцю. У цьому дослідженні Поллак намагається з'ясувати причини загибелі своєї тітки Пауліни, котра померла вкінці Другої світової війни в концтаборі. І якщо ви не знаєте контексту, історії родини Поллаків, то нічого дивного тут не помітите й не зрозумієте, чому саме до тітки була прикута увага Мартіна, чому стільки часу й зусиль він присвятив на це дослідження. А тепер уявіть, що родина Поллаків - це прихильники режиму Гітлера, ярі націонал-соціалісти з діда-прадіда. І коли на війні в концтаборі гине одна із 6 дітей прадіда Мартіна Поллака - виникають питання... Багато питань. Ще більше питань виникає в самого Поллака, коли в родинних архівах майже не вдається знайти фотографій чи інших письмових згадок про Пауліну. Наче її свідомо ігнорували члени родини. Тому ця історія - справжній детектив. Але він стався насправді, а не є вигадкою автора. У цьому й весь трагізм...