Що ж, на цей раз перечитування шкільної програми ні до того хорошого не привело. Не подумайте, я абсолютно палко та нестримно закохана в українську літературу (насправді, це скоріше за все, причина, по якій я ніколи не зможу вийти заміж, бо знайти чоловіка, який теж любить українську літературу не так і просто), але! Пані Кобилянська совісті не має. Сюжет - чудовий, драма, яку ще пошукай, але одна єдина проблема перекреслює практично всі плюси - мова, якою написана ця книга. І я не про українську, бо те, що писала пані Ольга, на українську мало чим схоже. Я, навіть, пошкодувала, що не філологиня, бо лише філологи взмозі прочитати це з першого разу, не перечитуючи при цьому майже кожен абзац по декілька разів. І тут виникає питання: це якийсь старий незнаний діалект чи деякі слова запозичені з молдовської? Інакше, я не можу знайти відповіді. Загалом, для людей, що не звикли до такого вигляду української мови читання пройде складно. А якщо ви зазвичай взагалі не читаєте українською, то взагалі не раджу пробувати читати це. Мова написання надто складна.

Іноді дуже корисно пере6читувати класиків. Перше за все тому, що їхні твори зачіпають вічні теми, які ніколи не втрачаються своєї актуальності. У книзі Ольга Кобилянська роздумує про те наскільки іноді дріб’язковими бувають людські помисли та вчинки. Заради примарної вигоди та короткотривалого задоволення брат вбиває свого брата. Заради володіння землею людина порушує одну з Божих заповідей – не вбий. Головний герой твору виявляється безсилим проти влади Землі, ця влада навіть не така страшна як страх покарання Божого.