За цю книгу я бралась через те, що авторка — Даня Кукафка. Мені було цікаво почитати саме українку, яка вже довгий час живе в Америці й пише в цій їхній true crime культурі. Плюс вона сама говорила, що з дитинства любить всі ці історії про маніяків, серійних вбивць і криміналістику. Через це я чекала більшого психологізму. Особливо тому, що в анотації був акцент на жіночих персонажах навколо маніяка. Але по факту мені цього якраз і не вистачило. Хотілося більше занурення в самих героїв. Більше чогось незручного, глибокого, щоб прям залізти їм в голову. А тут я часто ловила себе на відчутті, ніби дивлюсь хороший true crime серіал на Netflix. І проблема в тому, що книга ніби зависла між жанрами. Це не трилер, бо ми від початку знаємо, хто вбивця. Але й до сильної психологічної прози воно для мене не дотягнуло. Я не можу сказати, що книга погана — читається легко, місцями навіть дуже затягує. Просто мені не вистачило емоційного удару. Ще цікавий момент був із другою особою в окремих главах. В перекладі оповідь велась від “ми”, але відчувалося, що англійське you там мало б звучати як “ти”. І якби це залишили саме через “ти”, мені здається, деякі моменти били б набагато сильніше й особистіше. Загалом книга нормальна, але я чекала від неї чогось більш глибокого психологічно.

Спочатку про зміст. Це історія вбивці, якого за 12 годин мають стратити. Події розгортаються протягом останніх годин перед стратою, однак авторка постійно повертається в минуле, поступово вибудовуючи його біографію. Герой — повний мудак. І нехай там намагаються щось зрозуміти, і десь навіть проскакує оце «йому просто не вистачало матері», він був таким від народження. Чого вартує тільки момент, коли він повертається з лісу, ще зовсім малий, тримаючи в руці якусь тваринку без голови, весь у крові. Мене багато дивує в поведінці героїв. Його мати, яка зовсім юною потрапила в аб’юзивні стосунки. Так, її було шкода. Але чому вона, вирвавшись від свого чоловіка, потім не повернулася до дітей? Чому вона не попросила допомоги для себе й для них одночасно? Дружина вбивці. Чому вона була з ним? Що її привабило? Коли вона побачила, що він психопат? Якими були їхні стосунки? Про це в книжці немає нічого. І хоча кажуть, що авторка свідомо “забирає увагу” від убивці й віддає її жінкам, все одно страта — наче останній виступ вбивці. Він — на сцені, і вся увага прикута до нього. Купа людей метушиться коло нього, навіть питаючи, чи йому зручно... Тепер про переклад. Перше ж слово цієї книжки викликало в мене подив. Чому «ви»? Я знайшла оригінал: «You are a fingerprint» - «Ти — мов відбиток пальця» (до речі, перекладачка написала «Ви — візерунок на подушечці пальця») Англійською мовою це звучить природно. Оце «ти» - це внутрішній монолог героя. Із «ви» замість «ти» з’являється відчуття, наче це не про конкретну людину, героя романа, а про всіх взагалі. Але я себе не ототожнюю з убивцею! Це «ви» різало очі постійно. Отже, як на мене, текст не адаптований під українського читача. До того ж, погано перекладений. Усі ми припускаємося помилок, і якщо в книжці вони поодинокі, то нічого. Але коли через сторінку зустрічається помилка, то вже ніякої втіхи від читання не отримуєш. хлопчик на поверх нижче? підморгнув до (когось)? латка землі пашіла соковитим, щасливим зеленим? сьорбати носом??? спочуття??? посеред однієї вкраденої ночі? (як це — вкраденої ночі?) клубки пари? неуникненний фільтр? немовляче ридання??? складна математика милиць? оголосила своєю школу? Може, вона зосередилася на школі? м’ясна підливка на вечерю??? Взагалі підливка — не страва, яку подають саму на вечерю. Їх там безліч: дивних фраз та слів, які не на своєму місці. Розумію, що оригінальний текст часто був складним, хитромудрим та трохи заплутаним. Такий стиль авторки. Але замість того, щоб перекладати інколи дослівно, варто було б підібрати кращі українські відповідники. До цього ж можу додати дивні абзаци (то є, то нема), то є то нема тире для прямої мови, тощо. Я таки дочитала книжку. Хотіла впевнитися, що його було покарано. Але вдруге ніколи б не читала, тим паче у цьому перекладі.