Це книга про моє покоління в кінці 90-х... Це ми не розуміли, що коїться, як воно буде, що робити. Тікати в інші країни на заробітки, чи шукати багатого чоловіка (багату жінку)... Депресія була великою частиною життя більшості населення. Ліна Костенко дуже вдало обрала спосіб передачі подій через записи щоденника. Це був перший художній твір про наш час та Україну, який я прочитала і впізнала себе, своїх друзів і знайомих. Думаю, що всім нашим дітям та онукам варто й цікаво було б прочитати цей роман, щоб зрозуміти своїх батьків. Шкода, що наші онуки не дуже схильні читати книжки!

Багато хто називав цю книгу провальною, що в Ліни Костенко краще за все виходить писати поезію, проте скажу одне. Я, людина що народилася в 90 х, на той час просто не розумів майже нічого, окрім якогось народного руху за людину, а ця книга відкрила мені очі на те, як мої батьки жили тоді і які можливі і неможливі сили вони докладали, аби жити простим людським щастям, чого тепер нам так не вистачає.

Вперше я прочитала цю книжку років, мабуть, десять тому. Була молодша і не дуже розуміла, що відбувалося в країні. Вдруге, крізь призму того, що відбувається зараз, читати було складніше. Щоденник катастроф, який його веде герой книжки, депресивний. Чим далі, тим важче його читати. Чим далі, тим більше огортає безвихідь. І відчуття, що нічого не змінилося. "Сон у мене нормальний, руки не сіпаються, тільки відчуваю якийсь неспокій, ніби якісь фантомні болі душі". Важко читати про події, крізь які ми жили, багато в чому не усвідомлюючи, якими будуть наслідки для всіх нас, для всієї країни. Кожна революція на Майдані давала надію, яка згодом вмирала. Ми наче знов і знов стаємо на ті самі граблі. Мені соромно читати про те, як зневажливо ставилися і ставляться до мови, про наше "правосуддя", про те, що й нині, під час війни "одні мерзнуть у наметах, а іншим по барабану...", про "тотальне жлобство", що "свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу; про "свободу хамства, свободу невігластва, свободу ненависті до України". Окремі цитати з книжки особисто мені дають уявлення про головне у ній. «У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожен тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються (...) Україна - це резервація для Українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови». "Це таки дуже стоїть між людьми - чиясь нелюбов до чиєїсь мови". "Кожному поколінню сняться свої кошмари". "Найгірше в нашому народові те, що він до всього звикає. ... Важко належати до такого народу. Націю запрограмували на безвихідь. А вона добра, вона терпляча. ... Люди, які пережили критичну масу принижень (і стерпіли!), не можуть бути повноцінними громадянами". "Непокаране зло регенерує себе. ... У кожної нації свої хвороби. У росії - невиліковна. ... росія - це великий спрут. У всіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації". "Хто має право ідентифікувати націю з її відламками й виродками? ... Держава - це я, а не те, що вони з нею зробили. І нація - це теж я. А якщо в цій нації є антинація, то прошу не плутати. Бо я належу до нації, яку обрав я і яка обрала мене - до красивої і шляхетної нації..."