Загублений острів,Наталія Гуменюк. Це збірка репортажів про Крим, зроблених однією журналісткою. Навіть, скоріше, не про сам Крим, а про людей, які живуть на цьому півострові. Раніше я ставилася до них як до зрадників. Острів було шкода. Людей -ні. Мені здавалося, що всі ті проукраїнські люди, що жили там, вже давно виїхали на материкову Україну. Проте, це виявилось зовсім не так. Отже, населення півострова можна розділити на три категорії. Перша- повністю проросійські люди. Їх більшість. Після розпаду СРСР вони опинилися ,,підвішеними на розп'ятті", ,,у окупації", ,,у повній бідності". Ці фрази я взяла з інтерв'ю, представлених у книзі. Всі ці роки вони просто мріяли повернутися додому. Цікаво, що свою прихильність до Росії вони аргументували, в основному, не надто достовірними новинами з російського телебачення та чутками. Авторка кілька разів була свідком сцен,у яких ці люди вели себе неадекватно. Другою категорією є проукраїнські люди .Вони не хотіли у Росію. Їм погано. Але, боротись та якось висловлювати своє невдоволення вони бояться. Ще є родини політв'язнів та кримські татари. Вони також проукраїнські та ненавидять усе російське. Намагаються боротись, допомагати одне одному. Останні, мабуть, найзгуртованіша нація на острові. Кримські татари підтримують не лише своїх. Наприклад,вони допомагали матері Олега Сенцова. До першої групи я відчуваю лише огиду, до останньої -повагу та щире захоплення. У цій збірці мало інформації про ціни на продукти харчування, літній сезон,про появу нових робочих місць. Проте, навіть з тих речень,можна зрозуміти що жити в Росії значно складніше, ніж на Україні. На сторінці інтернет-магазину видавництва,яке видало цю книгу,представлені дві електронні версії збірника-українською та російською мовою. Це було зроблено для того, щоб кожен,навіть той хто зовсім не знає української,міг її прочитати. Головна перевага цієї книги у її правдивості.

Для меня немного странно писать отзыв на эту книгу. Потому что это не художественный роман, она не может "понравиться" в традиционном смысле - быть интересной, поразить сюжетом, помочь скрасить вечер.. Это не фантазия автора, это реальность, и она просто есть. Независимо от того, насколько это оригинально/увлекательно/интересно. В книге собраны репортажи из Крыма за 5 лет. Референдум, политические аресты, трагедия в школе в Керчи. О последней я даже не знала, собственно как и о многих других подробностях, потому что мало интересуюсь и политикой, и просто новостями. Спустя столько лет было странно постоянно видеть постоянные напоминания, что "Крым - это Украина". И видимо в этом и есть первая задача данной книги. Напомнить о том, что проблема Крыма не исчезла и не рассосалась сама собой. Обратить внимание на то, что постепенно вытеснилось из новостных эфиров. Повторить то, что стали забывать. Я чувствую, что книга попала ко мне не вовремя, я к ней не готова и не могу заценить по достоинству. Я не интересовалась политикой, и изначально не собиралась читать эту книгу, но потом повелась на многочисленные отзывы и не устояла. В итоге - да, часть знаний у меня прибавилась, но по эмоциям я осталась равнодушной. Советую эту книгу тем, кто действительно интересуется данной темой, а не просто чтоб убить время.

Я ніколи не була в Криму. Окрім політичного моменту і того, що в нас нахабно віджали кусень території, в його окупації мене не турбувало нічого. Я не знайома з людьми, які там живуть чи жили, не знаю, якого кольору там море і який запах повітря. Мені ментально і психологічно ця територія і її історія настільки ж далека, як, скажімо, Косово чи Абхазія, за винятком того, що я точно знаю, де це на карті. Тепер, завдяки цій книзі я знаю і відчуваю значно більше. Ця збірка репортажів знайомить не тільки з історією «рускай вєсни» і безперервним провтиком української влади щодо кримського питання, найцінніше в цій книзі те, що вона знайомить з реальними людьми. Як з тими, хто рве на собі рубаху, грає на баяні гімн СРСР і співає про щастя воз‘єднання, так і з тими, хто від клятого режиму досі потерпає. Останніх в цій книзі, звісно, значно більше. В ній ви знайомитесь із сім‘ями політв‘язнів, переймаєтесь історією вчительки української мови, переслідуваннями кримських татар, співчуваєте тому, скільки переслідувань на віку вони пережили і надихаєтесь їх силою, стійкістю і любов‘ю до своєї Землі. Єдине, що б мені хотілось, - щоб книга була написана не літературною, а справжньою мовою, живою, щоб чути, які слова вживають ті чи інші люди, так атмосфера відчулась би значно краще. А так, в перекладеному варіанті і вата, і патріот говорять однією мовою. Якби так було в житті, ймовірно і книги цієї не було б про що писати