Я була впевнена, що Фітцджеральд – не мій автор. "Великий Гетсбі" і "Ніч ніжна" здалися мені настільки тягучими і відстороненими, що я прийняла тверде рішення з цим стилем покінчити. Але дізнавшись, що «Загадкова історія Бенджаміна Баттона» – розповідь майже кишенькового формату, вирішила дати авторові останній шанс. І не дарма. Декілька довго я пробивалася крізь оксамитові штори та нескінченні вечірки Гетсбі, наскільки залишалася байдужою до трагедії Дік Дівера, настільки ж стрімко і повністю мою увагу захопила ця коротка, як спалах, історія. У центрі — геніальна та проста на перший погляд метафора: людина народжується старим і з кожним роком молодшає. Але Фітцджеральд досліджує цю фантастичну передумову із вбивчою психологічною точністю. Парадокс Бенджаміна в тому, що його свідомість та почуття завжди відповідають його зовнішньому, видимому віку. Коли він немовля в пелюшках, у ньому живе втомлений від життя старий; коли він старий за паспортом, його обурюють юнацькі пристрасті та амбіції. Це створює трагікомічні ситуації, що розривають серце: його шлюб, його кар'єра, його батьківство — все виявляється безнадійно несинхронізованим зі світом. Саме тому напружений момент, коли Бенджамін, що помолодшав, залишає свою стару дружину, сприймається не як зрада, а як неминуча трагедія. Їхні шляхи, що колись на мить перетнулися, тепер розходяться. Фітцджеральд, здається, з холоднуватою іронією показує: хіба не так само, по суті, відбувається у звичайному житті, де люди змінюються і віддаляються один від одного, просто без такого наочного фізичного доказу?