Гаразд, перечитала вдруге і вирішила трохи виправити попередній відгук (ок, я все ще бажаю, аби українська книга друкувалась і розповсюджувалась). Якщо відкинути опис книги і недоречну згадку щодо «альтернативної історії» та «бойовика», то книга таки варта уваги. Автор більше зосередився саме на переживаннях та проблемах героїв. Вони всі як один понівечені війною, зневірені в державі і навіть у людях, яких захищають, проте повні віри у правильність своєї боротьби, у саму необхідність цієї боротьби. Вони бажають протистояти ВОРОГУ попри все, але постійно перебувають у конфлікті із собою, з мораллю, з етикою власних рішень. Книга про тонку грань, межу між правильним і неправильним, між героєм і терористом. Можливо автор спеціально не вводить позитивних персонажів, аби показати, наскільки руйнівні наслідки насправді має війна? Руйнівні не для економіки чи держави, а для тих людей, солдатів, які її проходять, які отримують невидимі травми і шрами. Всю книгу у мене виникало відчуття, що кожен герой тут потребує допомоги, але суспільство сліпе і надто холоднокровне, аби побачити і тим паче втрутитись (і я сподіваюсь, що в 2024ому ми вже розуміємо цю необхідність). І, оскільки книга пишеться від імені цих персонажів, вона вийшла такою песимістично-драматичною, навіть депресивною. Я все ж лишаюсь в оптимістичній стороні світу. Сподіваюсь, ми зробили висновки. Зараз не одна і не дві людини розуміють про необхідність боротьби. Зараз українці краще розуміють, хто є ворогом. І більшість точно усвідомлює, що треба робити заради перемоги. Книга, мабуть, була розрахована на людей до 2022 року. Бо зараз частина переживань героїв не викликає гострої критики, радше питання «хіба ви все ще сумніваєтесь? Чому?» Гадаю, книга знайде свою аудиторію. Для мене все ж в ній було занадто мало дій і забагато переживань…

Брала книгу в очікуванні гостросюжетного бойовика на фоні альтернативної історії. Отримала пафосно-тужливі роздуми на тему війни. Основна маса книги – розлогі думи головних героїв і трошечки дій. Бойових дій тут нема зовсім, робота розвідки описана однією фразою «вони надали списки», робота контррозвідки «її готували до проходження поліграфа». Книга точно не про шпигунів, хоча в третій частині якийсь натяк був. Головні герої – журба. Через відсутність у книзі описів, згадок чи навіть натяку щодо того, звідки герої беруть інформацію, виходить, що вони просто вбивають усіх, хто їм не подобається. Хоча ні, кілька разів звучало, що інформацію надають росіяни. І це звісно нікого не збентежило. Жодного натяку на перевірку достовірності інформації не було. Знову ж таки – книга точно не про роботу спецслужб. Та найбільше мені не сподобалась кількість бруду, якою автор поливає Україну. «Правителі душать і плюндрують», «знищена і пограбована», «зубожілий народ» - це звучить буквально з кожної сторінки. Якщо хтось тут бачить патріотизм, то я – ні. Більш того, єдиними переможцями історії стали росіяни, тож маю сумніви для кого і про що реально писалась ця книга. *якщо додати спойлер, то автор намагався написати під кінець, що перемогла якась «третя сила», але то було так притягнуто за вуха, що я навіть не зважала на те… **пафосна назва книги зіграла з нею злий жарт. Поки читала в метро, весь час відбивалась від релігійних фанатиків, впевнених, що книга про щось біблійне (

Роман написано на початку україно-російської війни, протягом 2015-2016 років, в той період коли найгарячіші і найстрашніші етапи війни вже відбулися, і український народ поволі починав оговтуватися від шоку, від підлого сусідського удару в спину. Вже залишилися позаду найзапекліші бої, Україна якось пережила Дебальцеве та Іловайськ, а хтось і не пережив. Були і збитий літак з українськими десантниками, і той же МН17. Легендарне протистояння українських воїнів за ДАП. Добровольці, військові, волонтери, та й прості пересічні українці вже починали розуміти, що як би західні партнери не підтримували український народ в боротьбі за незалежність, та все ж таки їм самим доведеться боронити Батьківщину. Хоча б на полі бою. Одним із важливих елементів перемоги у гібридній війні є й психологічний. Здатність вселити народу віру в те, що він здатен перемогти ворога, відстояти свою землю. Чималу роль у цьому відіграє мистецтво, а саме кінематограф та художня література як найбільш вживаніший суспільством продукт творчості. Одним з перших взятися за це важливе завдання вирішив Сергій Постоловський. Чи вийшло в нього? В певній мірі так, але не зовсім. На мою думку, найбільша, і напевно чи не єдина помилка автора в тому, що він заявив свій роман як альтернативний, тобто такий, де реальність зображується не такою як вона є насправді, а такою, якою б могла бути, якби історія пішла іншим шляхом. По типу, а щоб було б якби… Письменники котрі творять в жанрі альтернативи, зазвичай беруть певний реальний період історії або сучасності, і в своїх творах роблять припущення, яким би чином розвилася історія людства чи окремої країни, якби у певний важливий переломний період події відбулися інакше ніж сталося в реальності, змінивши цим хід історії. Наприклад, що було б, якби Гітлер переміг у Другій Світовій війні, або ж загинув ще у дитинстві. З елементів альтернативного роману є лише те, що на його сторінках діє вигадана ліквідаційна група українських воїнів, котрі разом із «однодумцями» з певних розвідувальних структур країни-агресора замислюють і намагаються втілити в життя ліквідацію володаря Кремля. Чи досить цього, щоб назвати роман альтернативним, на мою думку ні. А от як хороший гостросюжетний роман він витягує. Напружений драматичний сюжет, чимала кількість динамічних подій, які не дають читачеві розслабитися, кілька паралельних історій героїв і навіть однієї героїні, все це робить даний твір доволі захопливим і життєвим. Автору вдалося зробити своїх персонажів живими, їм співпереживаєш. Ще одним мінусом роману, як на мою суто суб’єктивну думку, є відсутність катарсису у фіналі. Адже для чого більшість людей читає книги, дивиться кінофільми та серіали, ходить до театру. Банально для того, щоб відчути катарсис, емоційне очищення, на кілька годин проектуючи себе з головними героями. Принц рятує принцесу від злого дракона, і вони обов’язково одружуються, винахідник після того як майже здався відкриває заповітну формулу чи ліки від недуги, поліцейський в останній момент рятує заручників, а ворог в кінці кінців все ж таки отримує по заслузі. Саме це й подобається більшості читачам у літературних творах, а глядачам у кінофільмах. Життя більшості людей сповнене сірими буднями, або ж взагалі складне і важке, і мистецькі твори це саме та віддушина, де пересічна людина може на деякий час забути про свої проблеми, сублімувати їх, так би мовити відпочити душею. Хтось може сказати, що роман максимально наближений до реальності, і я погоджусь, це має право бути, але ж навіщо тоді його було заявляти як альтернативний. Повторюся, адже альтернативний роман якраз і передбачає відступ від реального перебігу подій, дає змогу автору пофантазувати. Саме фінал психологічно і впливає в негативному аспекті, ніби підсвідомо програмуючи читача на безвихідь і затягнуту війну. З сюжету виходить, що щоб українці не робили, навіть знайшли б спільників у свиті «темного правителя», які б хитромудрі комбінації не розробляли, скільки б життів не поклали заради втілення плану, але цим вони нічого не вирішать, війна буде продовжуватися так чи інакше, а ворог буде продовжувати свою експансію. Можливо лише я так побачив фінал роману. Як би там не було, останнє слово за автором, і він має право закінчити його як вважає за потрібне. Та все ж, створюючи свою так би мовити альтернативну історію кривавим подіям котрі відбуваються в твоїй країні, можна було б і дати більшу надію своїм читачам, поставивши остаточну крапку хоча б на сторінках книги. Кажучи інакше, запрограмувати читача на те, що ворог не всесильний, з ним можна і потрібно боротися, і навіть перемогти. Загалом, роман мені сподобався, але все ж таки катарсису у фіналі я не отримав, лише фрустрацію. На жаль.