«Воно» — це монументальний твір, який виходить далеко за межі звичайного жахіття. Кінг створив не просто історію про монстра-клоуна, а справжню сагу про дитинство, дорослішання, пам'ять і травму, яка не зникає навіть через десятиліття. Книга розповідає про дітей, які зіткнулися зі злом у маленькому містечку Деррі, і про тих самих людей, які через 27 років змушені повернутися, щоб дати бій знову. Що вражає найбільше — це глибина персонажів. Кожен із семи головних героїв має власні страхи, болі та таємниці. Вони такі живі, що переживаєш за них як за рідних. Сцена в каналізації, бій з Пенівайзом, дружба, яка тримає їх разом, — це залишається з тобою надовго. Кінг майстерно чергує дитячу безпосередність із дорослою безнадією. Мінус: книга дуже об'ємна, деякі розділи розтягнуті, а сцена з хлопцями в каналізації викликає суперечливі почуття. Але якщо ви готові до довгого читання, то «Воно» стане однією з найсильніших книг у вашому житті

Семеро дітей з маленького містечка Деррі влітку 1958 року стикаються з древнім злом — сутністю, яка прокидається кожні 27 років і харчується страхом дітей. Найчастіше воно приймає форму клоуна Пеннівайза з червоними кульками, але може стати будь-чим — твоїм найгіршим кошмаром. Друзі називають себе "Клубом лузерів": Білл із заїканням, Бев із жорстоким батьком, Едді з астмою, Річі з великим ротом, Стен, Майк і Бен. Вони перемагають Його дитячою вірою, уявою й дружбою — і обіцяють повернутися, якщо Воно виживе. Через 27 років, дорослі й успішні, вони забули дитинство. Але коли в Деррі знову починаються зникнення дітей, Майк дзвонить — і пам'ять повертається. Вони їдуть назад, щоб завершити справу. Кінг показує Деррі як окреме зло — містечко з історією насилля, яке повторюється циклом. Страх не в стрибках, а в психології: Воно знає твої найглибші травми й використовує їх. Лузери — живі, з болем, гумором і дружбою, за яких переживаєш серцем. Напруга тримає до кінця, фінал — потужний, з ціною перемоги й роздумами про дитинство, яке ми втрачаємо. Це не просто жахи — сага про дружбу, травми й зло, яке ховається в людях.

Довго підбиралася до цього роману Майстра. Не приховуватиму - зупиняла згадана де тільки можна «крутість» і масштабність твору. Не хотілося розчаровуватись. Високі очікування – вони такі. І, так, екранізації я навмисно не дивилася. Серпень, достатня кількість вільного часу та ясна голова. Все збіглося. По ходу читання я ще раз відповіла собі на питання, чому після прочитання першої для себе книги Майстра (Сяйво) я відразу зарахувала його до «своїх» авторів. І звичайно ж зрозуміла, чому цей роман багато хто вважає вершиною творчості Кінга. Так-так, згодна, у нього дивовижна безліч прекрасних творів (від великих до малих форм), але «Воно»… …це справді дуже міцний роман із цікаво продуманою структурою розповіді та інтригуючим сюжетом. І звичайно ж не можна не згадати про прекрасну подачу Майстра, яка простежується у всіх книгах, але тут досягає просто якогось чарівного рівня. Страшенно великий обсяг (1300+ сторінок у папері з досить дрібним шрифтом) під час читання не відчувається, т.к. історія цікава і не містить нічого зайвого. Всі сюжетні деталі-стежки, ретельно присмачені правдоподібним (що неймовірно важливо!) психологічним наповненням героїв і ситуацій, сходяться, створюють воістину яскраве літературне полотно. Яскраві герої, різноманітні ситуації (від комічних, до трагічних), динамічність, безліч посилань до культурних об'єктів та явищ зазначеного часу. Цілий букет піднятих тем - дружба, дорослішання, самотність, перше кохання, дитяча жорстокість, сприйняття смерті, психологічні (та й фізичні, чого вже там) травми, дисфункціональність сім'ї, насильство, расизм та інше та інше. Я навряд чи помилюся, якщо співвіднесу цей роман із коротким лікнепом у розумінні життя. Від читання творів у жанрі жахів ми звичайно ж чекаємо на появу відповідних емоцій. У цьому романі це все є. І далеко не завжди це пов'язано з чимось надприродним, що тішить подвійно. Завдяки фантазії та майстерності автора найчастіше ловиш себе на відчутті внутрішньої напруги, що наближається тривоги… Так-так, Майстер загалом вміє розкидати по тексту ті «дрібниці», які при збігу з нашими внутрішніми кнопками, викликають емоційну відповідь – чи то відчуття ностальгії чи тривоги. А тут він зробив це досить щедро. ...це справді дуже міцний роман і можна лише позаздрити тим, хто знайомитиметься з ним вперше.